Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Головне досягнення тієї доби — проламання штучної стіни, що нею царизм довго тримав національний рух інтелігенції відсепарованим від його ширшого соціяльного довкілля. Навіть після скасування кріпацтва в 1861 році російське законодавство продовжувало зберігати селян на становищі окремого стану, позбавленого повних громадянських прав. Але з зростанням грамотности, затіснення господарських зв’язків між містом і селом та постанням верстви заможних селян-власників ця станова відособленість зробилася пережитком. Революція 1905 року покінчила з найгіршими формами легальної дискримінації селянства. Село почало пробуджуватися до модерної політичної свідомости і віднаходити себе в українській національній ідеї. Той факт, що від часів Шевченка та кирило-методіївців український рух мав яскравий соціяльний зміст, співзвучний із стихійними прагненнями селянства, тепер став приносити свої плоди. В умовах і куцого конституціоналізму, який запанував в імперії після 1905 року, села й містечка України почали покриватися мережею організацій — “Просвіт”, кооператив тощо, які служили опірними пунктами національного руху. Головним пропагатором національної ідеї серед мас був своєрідний суспільний прошарок сільської інтелігенції, себто кооператори, народні учителі, фельдшери, агрономи. Бувши самі здебільша селянськими синами та живучи в тісній симбіозі з селом, що його довір’ям вони користувалися, вони мали великі можливості духовного впливу, що з ними не могли конкурувати не тільки царська адміністрація, але й чужі російські партії. Люди цього середовища своє власне національне усвідомленнчя здебільша завдячували таємним патріотичним студентським гурткам по університетах, учительських семінаріях і навіть гімназіях. Таким чином українська національна свідомість, промінюючи з малесеньких первісних вогнищ, що ними були Громади другої половини 19 ст., за посередництвом сільської інтелігенції розливалася щораз ширше й ширше в народі. Російський історик Д. С. Мірський правильно схарактеризував цей процес:
“Хоч усе українське було заборонене, але соціяльний розвиток створював щораз сприятливіший грунт для національного руху через зростання сільської інтелігенції та “півінтелігенції”. Ці середовища були у своїй свідомості майже поголовно українські, і коли прийшла революція 1905 року, рух опинився в їхніх руках... Після 1907 року, а головне під час війни, національний рух знову став об’єктом переслідування та придушування. Але в той час він уже був непоборний. Коли впав гніт царизму, виявилося, що на ділі вся демократична інтелігенція та “півінтелігенція” південно-західньої Росії почуває себе українською, що селянство було на порозі усвідомлення цього ж самого та що Україна готувалася стати незалежною нацією”[162].
Національна ідея проникала, хоч повільніше, до інших кляс суспільства. До 1914 року існували вже малі “мостові причілки” свідомого українства серед робітництва, буржуазії та поміщицтва. Треба підкреслити, що навіть там, де ще не приходило до точного з’ясування національної окремішности, бачимо збільшення регіональної свідомости. Наприклад, буржуазія України, хоч зрусифікована мовою й культурою, була гостро незадоволена централістичною економічною політикою імперії, що протегувала центральні московські області; росло відчуття суперечности господарських інтересів між українським півднем і московською північчю. Серед робітництва зустрічаємо нахил до творення регіональних “південно-російських” союзів. Нема сумніву, що в ході дальшого природного розвитку ці тенденції були б себе, скорше чи пізніше, здефініювали в українській національній ідеології. Вибух революції 1917 року надзвичайно приспішив динаміку цього процесу, а разом з цим не дав йому часу, щоб органічно визріти.
На протязі цієї чверти століття міняється характер української літератури. З появою таких письменників, як Коцюбинський, Леся Українка, Винниченко й інші, її вже не можна було вважати за чисто “народну”. Вона почала виконувати соціологічну функцію літератури “національної”, спроможної задовільнити різноманітні духові потреби здиференційованого модерного суспільства.
Аж до кінця 19 ст. нова українська література обмежувалася, за малими винятками, поезією й белетристикою з селянського побуту. Навіть т. зв. свідомі українці писали свої наукові й публіцистичні праці переважно по-російськи. Щойно тепер українська мова стала знаряддям науки, публіцистики, політики. У той же час покладено основи під українську наукову та фахово-технічну термінологію.
Поступ національної свідомости віддзеркалювався в еволюції історичної науки та зв’язаної з нею історіології. Переломове значення мала тут імпонуюча своїми кількісними та якісними досягненнями діяльність М. Грушевського та його школи. Значення праці Грушевського для політичної думки міститься передусім у тому, що він довів тяглість українського історичного процесу від Київської Русі аж до сучасности, через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та козацькі держави. Середньовічна княжа Русь, — занедбана народницькими істориками та привласнена російською історіографією, — знову ввійшла як інтегральний складник в українську традицію. Це, без сумніву, підносило національне самопочуття, бо чейже древня Русь була періодом великодержавности Києва та його гегемонії у всій Східній Європі.
Не диво, що коло 1905 року виринула концепція повноклясовости українського суспільства. Вячеслав Липинський закликав правобережну сполячену шляхту до повороту до української нації. Принципове значення цієї концепції куди більше, ніж спеціяльне питання про національну переорієнтацію спольонізованої (чи пак на Лівобережжі зрусифікованої) шляхти.
Липинський стверджував, що Україна повинна охоплювати всі кляси й соціяльні групи, що їх має всяка розвинена модерна нація. Це була справжня революція супроти народницького світогляду, який істоту українства бачив у самих “мужиках”. Липинський був, поряд з Грушевським, автором другого великого перевороту в українській історичній свідомості. Його студії над добою Хмельницького зрушили звичні уявлення про наше 17 століття. Липинський довів, що Хмельниччина була не тільки селянсько-козацькою соціальною революцією, але також політичним рухом верхів тодішнього українського суспільства. Якраз цей шляхетсько-старшинський елемент, трактований народницькою історіографією з принциповим недовір’ям, був, на думку Липинського, носієм великих і сміливих замислів і діл епохи Хмельницького та творцем козацької державности. Липинський увів в українську історичну проблематику питання влади і проводу.
Закономірним завершенням цих змін в українській свідомості було формування думки про державну незалежність. У Галичині проблема незалежности була предметом теоретичних дискусій уже в 1890-их роках (Юліян Бачинський, Іван Франко). У 1900 році наддніпрянський публіцист Микола Міхновський випустив (анонімно у Львові) брошуру під промовистим заголовком “Самостійна Україна”. Вона закінчувалася гаслом:
