Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

станеться, чи скоріше. Він не боїться великої втрати: смішно перейматися втратою того, що тікає од нас крапля по краплі. Чи нині помремо, чи завтра - це зовсім неважливо; чи добре помремо, чи погано - ось що важливо. А добре померти - це уникнути небезпеки прожити погано. Тому-то вкрай боягузливою видається мені відповідь того родосця(2), якого тиран кинув у яму й годував, мов звіра, відповідь на чиюсь пораду взагалі відмовитися від їжі: «Поки людина живе, то повинна жити навіть найменшою надією». Якщо в тих словах правда, то, виходить, життя треба купувати за будь-яку ціну. Хай дійсно вигода буде велика й очевидна, але заради неї я ніколи не зганьблю себе визнанням своєї слабості. Невже радше думатиму про те, що фортуна має повну владу над живим, аніж про те, що вона не владна над тим, хто вміє піти з життя?

Іноді ж мудрець, хоч перед ним очевидна смерть, хоч і знає, яку страту йому визначено, не докладатиме до неї рук. Нерозумно шукати смерті зі страху перед смертю. Кат надійде - чекай! Навіщо його випереджувати? Яка потреба брати на себе жорстокість, якою має зайнятися інший? Чи ти заздриш своєму катові, чи жалієш його? Міг же Сократ відмовитись від їжі й закінчити життя голодом, а не отрутою, але він провів тридцять днів у в'язниці, чекаючи на смерть,- ні, не з тією думкою, що, мовляв, усе ще може трапитись, не тому, що в такому довгому проміжку часу чимало товпиться надій,- а щоб не порушити законів, щоб і наостанку друзі могли натішитися бесідою з Сократом. Та й що б могло бути безглуздішим, ніж нехтувати смертю, а трутизни - боятися? Скрі-бонія(3), поштива жінка, була тіткою Друза Лібона(4), юнака настільки загонистого, наскільки благородного: він мітив так високо, як ніхто не міг би ні в тодішній, ні ще в якийсь інший вік. Так-от, коли його вже хворим винесли з сенату на лектиці, майже без супроводу (всі близькі безчесно відступились од нього, вважаючи його вже не тільки засудженим, але й страченим), він став міркувати, як тут бути: самому заподіяти собі смерть чи вичікувати на неї. Тоді Скрібонія: «Яка тобі,- каже,- приємність брати на себе чужий обов'язок?» Але не переконала його. Друз таки покінчив з собою, та й не без причини: якщо засуджений ворогом до страти на третій чи то на четвертий день усе ще живе, то він зайнятий мовби вже не своїм, а чужим ділом.

Отже, годі винести загальний суд про те, як ми повинні вчинити, коли якась незалежна від нас сила розпорядиться про нашу смерть: маємо відразу прийняти її чи ждати на неї; чимало є такого, що може потягти нас і в один, і в другий бік. Якщо одна смерть пов'язана з муками, інша - проста й легка, то чому б не подати руку останній? Для того, аби було чим плисти в море, вибираю корабель; щоб мати де жити,- будинок. Чому ж перед тим, ніж відійти з життя, я не мав би сам вирішити, в який спосіб померти? Врешті, якщо життя не завжди тим краще, чим довше, то смерть завжди тим гірша, чим довша. Ні в чому нашій душі ми не повинні догоджати так, як у смерті: куди намірилася, хай туди й виходить. Чи то вона поривається до заліза, чи до зашморгу, чи до якогось напою, що розливається по жилах,- не стримуй її, аби лиш порвала рабські пута. Коли йдеться про життя, ти повинен подбати, щоб його схвалювали інші, а коли про смерть,- то лише ти сам: найкращою є та смерть, яка тобі до вподоби.

По-дурному було б міркувати ось так: «Хтось скаже, що я вчинив не надто сміливо, хтось інший,- що не надто розважно, а ще хтось,- що можна було б обрати якийсь пристойніший вид смерті». Зрозумій же: в твоїх руках рішення, до якого людський поговір не має вже аніякісінького стосунку! Дбай лише про одне - якомога скоріше вирватись від фортуни, інакше не забракне таких, хто засудить твій вчинок. Ти зустрінеш і таких мудреців, які вважають, що ні в якому разі не можна накладати на себе руки, бо це, мовляв, злочин - посягати на власне життя: треба чекати на реченець, який встановила сама природа. Хто твердить таке, той не розуміє, що сам собі закриває стежку до свободи. Найкраще, на що тільки міг спромогтися відвічний закон,- це те, що ввійти в життя нам дано лише одним шляхом, а вийти з нього - багатьма. Чи мав би я ждати на жорстокість недуги чи якоїсь людини, коли можу пройти собі до виходу попри всякі біди та страждання? На життя не маємо права нарікати хоча б тому, що воно нікого за полу не тримає. Не такі вже й погані людські справи, якщо кожен, коли він нещасний, то нещасний хіба що з власної вини. Подобається - живи. Не подобається - повертайся туди, звідкіля прийшов. Щоб позбутися болю голови, ти часто пускав собі кров. Аби трохи схуднути, розтинав жилу. Не мусимо кривавити собі груди широкою раною: невеличке лезо прокладає шлях до великої свободи; ціною лишень одного уколу сягнеш повної безтурботності.

То що ж робить нас такими пинявими, нерішучими? Ніхто з нас не думає, що йому колись таки доведеться переселитися. Нагадуємо тих, хто засидівся на одному місці: хоч яке невигідне було б те житло, мешканці вже за звичкою цупко його тримаються, вибачають йому будь-які невигоди. Ти б хотів звільнитися від тієї прив'язаності, бути вільним усупереч своєму тілу? Живи так, мовби в кожну мить тобі належало вибратися з твого мешкання; ніколи не забувай: як не нині, то завтра ти втратиш його. Лише так наберешся мужності до неминучого відходу. Але як можуть замислитися про близький свій кінець ті, хто своїм бажанням не може покласти кінця? От саме над тим мусимо думати й думати, інакше всякі інші приготування можуть виявитися просто непотрібними. Ти, скажімо, став витривалим до вбогості,- а багатства залишилися при тобі; ти озброївся зневагою до болю,- а блаженство здорового, неушкодженого тіла не дасть нагоди випробувати на ділі ту твою чесноту; ти переконав себе, що треба стійко переносити втрату близьких,- а всім, кого ти любив, фортуна дозволила прожити довше, ніж тобі. Та ніколи не забариться день, який від усіх нас зажадає лишень одного - з готовністю зустріти смерть.

Не думай, одначе, що тільки