Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

У липні 1944 р. Хрущов надіслав Сталіну пропозицію створення Холмської області в межах Української республіки, зазначивши, що «історично ці землі примикали до України, а в минулому частина цих земель була частиною російської держави». Меморандум Хрущова від 20 липня 1944 р. дійшов до Сталіна вчасно, щоб використати «холмську карту» в його переговорах із Польським комітетом національного визволення, майбутніми «люблінськими поляками», щодо радянсько-польського кордону. Двадцять п’ятого липня Сталін поінформував поляків про прохання Хрущова. Наступного дня вони підписали угоду про кордон із СРСР, узявши за основу лінію Керзона, за якою Львів відійшов до СРСР, а Холм — до Польщі. Холм став першою домівкою прорадянського польського уряду.

Зі Львовом ситуація була зовсім іншою. Місто швидко стало каменем спотикання у переговорах між радянцями та польським урядом у вигнанні. У своїх мемуарах Хрущов писав, що, оскільки етнічні поляки мали абсолютну більшість у місті, радянські посадовці рушили до Львова в липні 1944 р., одразу ж після того, як місто опинилося в руках Червоної армії, щоб установити там свою владу, поки цього не зробив польський уряд у вигнанні. «Ми повинні були поспішати, — писав він, — щоб наші люди могли взяти на себе відповідальність за місто». Польські мешканці міста, які з нетерпінням очікували радянського звільнення від німців, незабаром були розчаровані[255].

Згідно з британськими дипломатичними повідомленнями з Москви, польська еліта Львова не могла примиритися з тим, що місто мусить стати радянським — і це саме тоді, коли після винищення євреїв унаслідок Голокосту та від’їзду багатьох етнічних українців до сільської місцевості через жорсткі умови війни, етнічний склад міста став більш польським, ніж будь-коли раніше. Зараз же поляки були у відчаї. Ходили чутки про майбутню революцію в Росії, наближення радянсько-британської війни за Львів чи, навпаки, що Велика Британія полишить Польщу на поталу більшовикам. Польські еліти Львова покладали свої надії на західних союзників. Вони молилися на великодушний учинок Сталіна, хоч побоювалися, що той налаштований здобути прихильність українців, передавши їм місто. Сер Френк Робертс із Міністерства закордонних справ Великої Британії, учасник Ялтинської конференції і майбутній посол у Радянському Союзі, погодився з висновком професора зі Львова, якого британці інтерв’ювали у Москві, що «Польща не поверне собі Львів». Він дійшов висновку, що політика Сталіна стосовно українців «видається сумішшю замирення (дарування Львова) та репресій (розстріли й депортації) у великих масштабах».

Звіт Міністерства закордонних справ Британії у травні 1945 р. змалював місто як обложену фортецю. Ночами бійці Української Повстанської Армії вбивали радянських офіцерів та солдатів. Удень їхні полонені товариші під наглядом загонів НКВС розчищали міські вулиці. Львів став штаб-квартирою одного з радянських фронтів і був повний солдатів, котрі гоїли свої рани в місцевих лікарнях. Також тут ховали полеглих у боях членів верховного командування Червоної армії[256]. Британська військова місія, яка відвідала місто того місяця, відзначала невпинну деполонізацію його культурного життя, зокрема п’єси виконували російською або українською мовами. Радянці закликали поляків виїжджати та заселяли на їхні місця росіян. Вони були готові розібрати й доправити до Польщі пам’ятники польським історичним діячам, зокрема королю Яну Собеському, а також польські рукописи та культурні експонати з колекцій не тільки Львова, а й Києва.

Восени 1944 р. українські комуністичні лідери підписали угоду про обмін населенням із представниками польського уряду в Любліні. Етнічні чистки, які практикувалися під час війни українськими та польськими націоналістичними формуваннями з обох боків лінії Керзона, змусили мирних жителів шукати прихистку в дружніх режимів. Елізабет Пейрес із британського Міністерства закордонних справ знала про поляків, які втікали з радянської зони, тоді як радянські доповіді відзначали акти насильства стосовно українців на захід від лінії Керзона та фіксували готовність українців проводити тижні на залізничних вокзалах, очікуючи евакуації на територію, контрольовану Українською Радянською Республікою[257].

На час проведення Ялтинської конференції зростало усвідомлення польської сторони, що депортації та переселення з регіонів на схід від лінії Керзона так чи інакше відбудуться. Ральф Паркер, кореспондент лондонської Times та New York Times у Москві й неофіційний радник відділу радянських відносин британського Міністерства інформації, який відвідав Люблінщину в січні, розповів голові консульського відділу британського посольства в Москві Гарольду Бальфуру, що «в Любліні запанував консенсус, що в кінцевому підсумку зі східної Польщі буде репатрійовано один мільйон поляків, а українці та білоруси виїдуть із Польщі, залишивши її однорідною державою, в якій меншини, включно з євреями, будуть асимільовані». «Польські солдати селянського походження з Тернопільської та Львівської областей, із якими розмовляв Паркер, — телеграфував Бальфур із Москви, — не виказали жодного ентузіазму щодо включення своєї землі до СРСР, але заявили, що ставлення українців у цих регіонах настільки вороже, що польські селяни, як правило, хотіли переїхати на захід»[258].

По обидва боки лінії Керзона існував також і опір до вимушеного переселення. Ще в травні 1945 р. Міністерство закордонних справ Великої Британії отримало повідомлення про те, що польське населення Львова відмовлялося виїхати з міста та продовжувало сподіватися, що установча конференція ООН перегляне ялтинські домовленості й віддасть місто Польщі. Водночас українці на захід від Львова у прикордонному місті Перемишлі, де розташовувалася Українська греко-католицька єпархія і яке радянці окупували з 1939 до 1941 рр., відмовлялося виїжджати, сподіваючись, що місто знову буде включено до Української республіки.

Тим часом НКВС допомогло місцевим полякам зробити «правильний вибір», розв’язавши кампанію терору на схід від лінії Керзона. Лише 1944 р. понад 117 тисяч поляків були змушені переїхати з Української республіки до Польщі. Депортації не стали абсолютною несподіванкою для населення регіону, оскільки за даними радянської статистики на колишніх польських територіях між 1939 і 1941 рр. було арештовано чи депортовано близько 4000 поляків. Польський уряд у вигнанні оперував цифрою 900 000 осіб. Поляки становили абсолютну більшість депортованих, але вони не були єдиною жертвою режиму. Значне число українців, литовців та євреїв пережило той самий досвід[259].

Радянський план полягав у переселенні поляків зі сходу на набуті в Німеччини західні території, але депортації розпочалися ще до того, як Червона армія захопила ці німецькі території. Таким чином, коли одна диктатура замінила іншу, польських біженців зганяли в колишні німецькі концентраційні табори невдовзі після того, як їхніх ув’язнених звільнила Червона армія: деякі львівські поляки опинилися в Майданеку, колишньому нацистському таборі на околиці Любліна, де з жовтня 1941 р. до липня 1944 р. загинуло приблизно шістдесят тисяч польських євреїв та двадцять тисяч етнічних поляків. Доповідь для польського уряду в Лондоні у вересні 1944 р. так описувала ситуацію: «Польське населення швидко покидає Львівщину, яку натомість наповнюють радянські громадяни. Поляків у призовному віці до 36 років направляють до Ярослава [на захід від лінії Керзона], а звідти — до Майданека, де вони перебувають у невимовній бідності, голодуючи за дротом під радянською вартою»[260].

Радянці були готові перемістити велику кількість людей на схід і захід у межах своєї зони окупації та контролю, але вони нікому не збиралися дозволяти покидати