Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

Етнічний українець Корнійчук був одружений із польською політикинею і письменницею Вандою Василевською, що робило його ідеальним кандидатом для антипольської акції в очах Сталіна. За підтримки Кремля дружину Корнійчука обрали президенткою Союзу польських патріотів у новоствореному прорадянському уряді Польщі. Вольова жінка, яка зазвичай убиралась у військову форму й у своїх галіфе скидалася на чоловіка, Василевська була джерелом жартів для офіцерів Червоної армії, які назвали її «чоловіком Корнійчука». Разом Ванда та Олександр Корнійчуки були важливою зброєю у сталінському арсеналі[251].

Серед очільників польської еміграції у Лондоні не було сумнівів, хто насправді стоїть за статтею Корнійчука. Двадцять п’ятого лютого 1943 р. вони завдали удару у відповідь: «Зовсім безглуздо підозрювати, що Польща має намір установити східні кордони Польської республіки по Дніпру та Чорному морю, або приписувати Польщі прагнення пересунути її кордони далі на схід», — заявили вони. Резолюція, ухвалена польським урядом у вигнанні, підтвердила, однак, його прихильність до східних кордонів станом на 1939 р. Кремль протиставив їй заяву ТАРС, звинувативши лондонських поляків у запереченні права українського народу на возз’єднання з його братами.

У заяві ТАРС з’явився важливий новий аргумент. Уперше згадувався лорд Керзон, який нібито розумів, що поляки не мали права вимагати української етнічної території. Після Сталінграда радянський диктатор вирішив, що хоче політичного зиску зі свого воєнного успіху проти німців, але мав дистанціонувати себе від пакту з Ріббентропом. Виставляючи себе відповідальним державним діячем (на відміну від лідерів польської еміграції), він більше не наполягав на кордонах Молотова-Ріббентропа. Тепер він був готовий внести певні корективи на користь майбутньої Польської держави і провести новий кордон уздовж лінії Керзона, що спиралася на етнічний принцип і була санкціонована одним із лідерів Британської імперії[252].

За кілька днів до початку Ялтинської конференції, відділ досліджень Міністерства закордонних справ Великої Британії подав доповідну записку «Українська меншина в Польщі». Її підготувала Елізабет Пейрес, онучка сера Моріса Повіка, дочка Річарда Пейреса та майбутня дружина Роберта Артура Гамфріса; усі вони були відомими оксфордськими істориками. Елізабет Пейрес стверджувала, що «питання східних кордонів Польщі не зводиться до російсько-польських проблем, а має трикутний вимір. Третьою стороною цього трикутника є національні меншини Польщі, а історія польських відносин із найважливішою з цих меншин — українцями — була чим завгодно, тільки не успіхом. Недобре буде, якщо наша посилена увага до польських інтересів сприятиме приховуванню цих фактів».

У своїй записці Елізабет Пейрес повідомила про наростання ворожнечі між українцями та поляками під час німецької окупації та зазначила, що поляки, які мешкають на схід від лінії Керзона, переїжджають на підконтрольні уряду Любліна території, очікуючи офіційних обмінів населенням. Вона застерігала від прийняття на віру польських заяв, начебто більшість українців прагне залишитися в Польщі, адже ніяких доказів такого бажання немає. Єдиною можливістю об’єднання всіх українців у єдину політичну одиницю було, на її думку, включення Західної України до Української Радянської Республіки. Вона однак вважала створення незалежної української держави «абсолютно немислимим… на цьому пізньому етапі історії Східної Європи».

Хтось із керівників Елізабет Пейрес вніс власні правки й коментарі в її записку, підкресливши, що Львів був українським культурним та національним центром, там базувалися українське освітнє товариство («Просвіта») та Наукове товариство ім. Шевченка. У Львові також розгорнув свою діяльність Михайло Грушевський, «найвидатніший український історик» і голова уряду України у 1917—1918 рр. Те, що Грушевський у 1920-х рр. вирішив жити в Радянській Україні, а не залишатись у контрольованому поляками Львові, інтерпретувалося як приклад більшої привабливості для українських націоналістів Української РСР порівняно з контрольованою Польщею Галичиною. Ця привабливість начебто лише посилилася після створення окремих українських комісаріатів із питань оборони та міжнародних відносин[253].

Експерт Міністерства закордонних справ зробив промовисту описку, передавши прізвище Грушевського англійською як Khrushchevsky. Так воно нагадувало англомовне написання прізвища лідера комуністів України, Микити Хрущова — Khrushchev. Саме так, «Хрущевським», напівжартома Сталін називав Хрущова, коли звинувачував того у шпигуванні на користь Польщі. П’ятдесятирічний Хрущов, уже лисий і надміру огрядний, але сповнений енергії, насправді був провідним антипольським гравцем в оточенні Сталіна. Народжений на півдні Росії, він провів більшу частину раннього життя в Україні, куди сім’я переїхала, коли Хрущову було чотирнадцять років. Він пішов працювати на вугільні шахти Донбасу, а під час революції долучився до більшовиків. Партійна кар’єра спочатку закинула його в Київ, а потім — у Москву, куди його відправили здобувати вищу освіту. Серед його однокурсників була Надія Алілуєва, дружина Йосипа Сталіна. Цей зв’язок виявився вирішальним для кар’єри Хрущова та, власне, і для майбутнього СРСР.

У 1935 р., за шість років після приїзду до Москви провінційного партійного функціонера в пошуках вищої освіти, Хрущова, який так і не закінчив навчання, призначили першим секретарем московського міського комітету Комуністичної партії. У 1938 р. його направили до України як першого секретаря Комуністичної партії республіки і сталінського намісника. Його обов’язки включали радянізацію Львова та решти Західної України після того, як Червона армія перетнула польський кордон і заволоділа цим регіоном 1939 р. Після несподіваного німецького нападу в червні 1941 р. Хрущов разом із Червоною армією відступив з України. Під час Сталінградської битви він обійняв посаду політичного комісара Сталінградського фронту і відновив свої обов’язки намісника Сталіна в Україні, коли радянські війська у 1943 р. перейшли в наступ та почали відвоювання України. Сталін цінував організаторські таланти й лідерські навички Хрущова, але нерідко поводився з ним, як із придворним блазнем, змушував його виконувати українські танці і принижував його прізвиськами на кшталт «Хрущевський»[254].

Як і інші члени Політбюро, Сталін недооцінював Хрущова. Провівши роки в Києві, де він фактично був сам собі господарем, недосяжний для повсякденного контролю Сталіна, Хрущов мав можливість сформувати власний осередок підтримки, відіграючи роль посередника між центром і місцевими партійними та радянськими елітами. Ці еліти, хоч і були антинаціоналістичними у своїй риториці, успадкували від своїх некомуністичних опонентів бачення більшої України, яка б охоплювала всі етнічні або історично українські території від Бреста та Пінська на півночі й до Перемишля та Холма на заході. Після захоплення СРСР східних польських провінцій 1939 р. Хрущов намагався приєднати до української республіки не тільки Львів, але й Брест та Пінськ, які за наказом Сталіна дісталися Білорусі. У березні 1944 р. у промові до Української Верховної Ради Хрущов висунув претензії на Львів та інші області на схід від лінії Керзона, а також на Холмський регіон та прилеглі до нього території. «Український народ добиватиметься включення до складу Української Радянської держави таких одвічних українських земель, як Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». Цю заяву привітали бурхливими оплесками.

Для претензій Хрущова на регіон були також і особисті підстави. Його дружина, Ніна Кухарчук, була етнічною українкою із земель на захід від лінії Керзона. Сталося так, що вона походила із Холмщини, на яку тепер висував претензії її чоловік. На це українсько-польське прикордоння, що до 1918 р. належало Російській імперії, претендувала незалежна Українська держава революційної доби. Проте воно не було частиною Української РСР у міжвоєнний