Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
По суті, Сталін стверджував, що, на відміну від Російської імперії, СРСР не ставив під сумнів право Польської держави на існування, але й не давав Польщі повної незалежності, і не тому, що намагався створити сферу впливу на своїх кордонах, а тому що Німеччина через Польщу загрожувала СРСР. Радянський Союз був готовий створити сильну Польську державу, але заради власної безпеки він потребував повного домінування над цією державою. Захищаючи радянську позицію, Сталін охоче посилався на лінію Керзона; цей аргумент він часто використовував у переговорах із британськими лідерами та представниками різних польських груп, зокрема лідером польського уряду в еміграції Станіславом Миколайчиком. За його словами, лінію Керзона винайшли не радянці, а британська, французька й американська делегації на Паризькій мирній конференції 1919 р. Ленін відмовився ухвалити таке рішення, але зараз Сталін був готовий використати цю лінію як основу для радянсько-польського кордону, віддаючи Польщі Білосток, місце народження Максима Литвинова, який радянці зайняли після того, як пакт Молотова-Ріббентропа розв’язав їм руки.
«Радянський уряд уже відійшов від позиції Леніна, — стверджував радянський протокол зустрічі. — Сталін запитав, чи хотіли б союзники, щоб радянські лідери були менш росіянами, ніж Керзон і Клемансо...» Що сказали б українці, якби радянці прийняли пропозиції Альянсу? Вони могли б сказати, що Сталін та Молотов менш віддано захищали росіян та українців, аніж Керзон та Клемансо. У якому світлі постане Сталін, повернувшись до Москви? Ні, хай краще війна проти німців потриває трохи довше, але Радянський Союз повинен мати змогу компенсувати Польщі втрати на заході за рахунок Німеччини». Єдиною поступкою, яку Сталін був готовий зробити, було відхилення від лінії Керзона до 8 кілометрів на користь Польщі. Львів та дрогобицька нафта мали б відійти СРСР[248].
Сталін відкинув західні вимоги щодо нового демократичного уряду в Польщі, звинувативши представників лондонського уряду в підбурюванні антирадянської діяльності в тилу Червоної армії. Він стверджував, що «варшавські поляки» мали проблеми у спілкуванні з «лондонськими поляками», а Червона армія, яка потребувала стабільності в тилу, потерпала від нападів агентів польського уряду в Лондоні, які вже вбили 212 радянських офіцерів і солдатів. Коротко кажучи, йшлося про те, що варшавський уряд допомагав Червоній армії перемагати німців, тоді як лондонський уряд перешкоджав її діям. Перевірити чи спростувати твердження Сталіна не було жодної можливості. Враховуючи той факт, що радянські сили безпеки атакували та роззброювали підпорядковані лондонському уряду підрозділи польської Армії Крайової, втрати радянської сторони цілком могли мати місце.
Промова Сталіна поступово перетворювалася на чисту демагогію. Він сконцентрував свою критику на пропозиції Черчилля щодо створення у Ялті нового польського уряду. «Боюся, що це була обмовка, — сказав він, — бо неможливо створити польський уряд без участі поляків. Мене називають диктатором, а не демократом, але я маю досить демократичного чуття, щоб відмовитися від формування польського уряду, не спитавши спочатку самих поляків». Він згодом запитав: «Чи слід нам попросити варшавських поляків приїхати сюди, а може, і до Москви?» Питання залишилося без відповіді[249].
Радянський диктатор усіма силами намагався показати, що, хоч його й не обрали демократичним шляхом, діяти виключно на власний розсуд він не міг і мусив зважати на різних політичних суб’єктів. Якщо Рузвельт визнавав, що американська громадська думка та виборці накладали обмеження на його дії, а Черчилль посилався на позицію уряду та критику у власній партії, Сталін стверджував, що він перебуває під тиском і не може повернутися до Москви ні з чим меншим, аніж лінія Керзона. Оскільки рештки політичної опозиції до режиму були винищені під час терору 1930-х рр., а Сталін повністю контролював Політбюро, Раду міністрів та Верховну Раду — номінальний радянський парламент — насправді у Москві ніхто не був здатен кинути виклик діям диктатора. Його так званими політичними суб’єктами начебто були народи Радянського Союзу, перед якими він ніс відповідальність.
Сталін вимагав Львів та його околиці від імені українців. На час проведення Ялтинської конференції республіки СРСР отримали право мати свої комісаріати оборони та закордонних справ, адже цей крок сприяв вимогам Сталіна щодо їхнього членства в Організації Об’єднаних Націй. Нового статусу республік як автономних суб’єктів зовнішньої політики було досягнуто внаслідок конституційної реформи Сталіна на початку 1944 р. Тепер Україна, від імені якої Сталін висував претензії на Львів, стала важливим козирем у його прагненні домінування у Східній Європі. Більшість українців до початку війни жила в СРСР, але в Польщі, Румунії та Чехословаччині їх було мільйони. Сталін майстерно використовував українське національне почуття, особливо прагнення розділених численними міжнародними кордонами українців жити у власній державі, у своїй кампанії з переконання польських політиків прийняти лінію Керзона як майбутній радянсько-польський кордон.
Свій внесок у розгортання пропагандистської війни зробив улюблений драматург Сталіна, голова Спілки письменників України та автор популярних п’єс Олександр Корнійчук. П’єсу «Місія містера Перкінса в країну більшовиків» про американського мільйонера, який відвідав СРСР, уперше поставили у грудні 1944 р. в Московському театрі сатири. Вона удостоїлася рецензії в журналі Time. Аверелл Гарріман відвідав виставу разом із дочкою Кетлін перед від’їздом до Ялти; вони обоє насолоджувалися комедією, а Кетлін пізніше потоваришувала з актором, який грав містера Перкінса. Він не їздив за кордон і ніколи до того не зустрічав американців, а готувався до цієї ролі, вивчаючи дві кінохроніки, що висвітлювали візити американських делегацій до СРСР. «Він зробив збіса гарну роботу», — писала Кетлін у листі до своєї сестри[250].
Дев’ятнадцятого лютого 1943 р. провідна українська газета «Правда України» опублікувала статтю Корнійчука під назвою «Возз’єднання українського народу в межах своєї держави». Драматург, відомий своїми тісними зв’язками зі Сталіним, звинуватив поляків-емігрантів у бажанні відновити кордони Польщі XVIII століття, що тягнулися від Балтики до Чорного моря. Він нагадав читачам історичне та етнічне підґрунтя радянських претензій на Західну Україну, пригадавши про козацьке повстання 1648 р., яке було темою написаної ним перед війною антипольської драми, та про українське культурне відродження XIX сторіччя у Львові. У наступні кілька днів ця стаття була перевидана під трохи іншим заголовком у «Ізвестіях» та інших провідних радянських газетах. Її поширила за кордоном ТАРС (Телеграфна агенція Радянського Союзу). Почалася радянська атака на польський уряд.
Корнійчука незабаром призначили одним із заступників В’ячеслава Молотова, він відповідав у комісаріаті закордонних справ за відносини зі слов’янськими країнами. Його сферою стало, зокрема, польське питання. Він переважно мовчав на засіданнях високопосадовців комісаріату, тож Молотов жартував, що Корнійчук слухає обговорення своїх колег, а потім використовує їх у п’єсі.
