Пригоди на Шостому континенті - Фолько Квілічі

Акула вважає водолаза за живу рибу, навіть за щось страшніше від риби, бо зовнішній вигляд і поведінка цієї істоти зовсім не схожі на те, що вона бачила тут, у морі, тому від нападу на водолаза акула на всякий випадок утримається. Зовсім інша справа, коли людина на поверхні. Акула, яка жере різне падло, дізнається одного чудового дня, що чудернацький мішок, який пливе по воді — тіло утопленика. Воно зовсім не погане на смак і встромити в нього зуби цілком безпечно. Але й тут хижачка накинеться не зопалу: спочатку вона покружляє під своєю жертвою і тільки тоді схопить її. І якщо навіть тіло на воді не мрець, а жива людина — це вже справи не міняє. Людина без маски тримає голову над водою і не бачить акули, а тому й не помічає перших ворожих маневрів хижачки і, звичайно, не реагує на них. Отже, акула, зачекавши трохи, почуває за собою право схопити її зубами за ногу.

Кожний з учасників нашої експедиції мав можливість переконатися у справедливості цих тверджень. Коли під час появи агресивної акули ми перебували на поверхні, то хижачка спочатку невпевнено кружляла навколо нас і тільки після цього наважувалась атакувати. Але й тоді досить було пірнути або рвучко поворухнутися — і акула блискавично зникала.

Коротше кажучи, після того, як ми добровільно провели кілька місяців у тісному сусідстві з царицями моря, ми почуваємо себе досить далеко від тих міфів про акул, які самі ж вигадували, але так само далеко і від легковажності деяких книжок про підводне життя. Розповідаючи про пригоди під водою, автори таких книжок долають усі труднощі двома-трьома словами, зневажливо знизуючи плечима: «Ах, акули! Які дурниці!».

Особисто я нікому не раджу перепливати без маски шістсотметрову протоку біля Великого Дахлаку і взяв би з собою кожного, хто надів би маску навіть тоді, коли на дні щойно вибухнула бомба і вода кишить акулами від двох до чотирьох метрів завдовжки.

Тепер дозволю собі перейти до дальших порівнянь, базуючись кожного разу на власному досвіді та надійно перевірених фактах. Є істотна різниця між «береговими акулами» і «акулами відкритого моря». Хижачки, яких ми зустрічали під час подорожі за маршрутом «Дахлак — великі глибини», були набагато сміливіші, ніж ті, з якими ми познайомилися спочатку. Наприклад, акули, які напали на меч-рибу (потім її підстрелив Вайлаті— це відбулося, як ви пам'ятаєте, по дорозі з Суеца до Массауа), виявили тепер таку зухвалість і заповзятливість, яких ми не помічали за їхнім родом ніде поблизу берега.

Так само і біла акула, яка кружляла під нами після нашої зустрічі з гриндами. Вона не напала на нас, мабуть, тільки тому, що занадто довго чекала слушної хвилини. У всякому разі її поведінка аж ніяк не викликала у нас довір'я. Взагалі треба сказати, що акула — риба глибоководна і нічна. Боягузтво не дозволяє їй нападати, доки вона не переконається як слід, що перевага на її боці. Тому вона й полює вночі. Темрява прикриває атакуючого і дає великі переваги. Своїми жовтими фосфоруючими очима акула, мов кішка, добре бачить в темряві.

Ще одне важливе спостереження. На протязі ста п'ятдесяти днів ми зустріли тільки одну акулу, довшу за п'ять метрів. Бачили ми її в самому центрі Губбет Мус Нефіту вночі. Вдень такі велетні не траплялися наїм ні разу, бо живуть вони у відкритому морі, там, де ми майже не спускалися під воду.

Отже, в наших спостереженнях за акулами треба розрізняти три стадії. Перша — зустрічі з акулами біля самого берега, на малих глибинах. Тут вони цілком безпечні. Цей факт має величезне значення, бо саме в таких районах почнуть розгортатися роботи людини-амфібії по підкоренню Шостого континенту.

Друга стадія — зустрічі з акулами на межі відкритого моря. І тут психічна перевага водолаза забезпечить йому відносну безпеку. Але не можна і применшувати небезпеку з боку риб-людожерів, які за способом свого життя можуть переміщуватись куди їм завгодно.

І, нарешті, третя стадія — зустрічі вночі у відкритому морі. На цій стадії становище істотно змінюється і не на користь людини. Тільки вночі, у відкритому морі, відчуваючи присутність своїх велетенських родичів, акула й справді може уявити себе царицею моря. Тоді малесенькій людині-амфібії доводиться відступати перед її незаперечною могутністю.

Яка вдача в акул? Що можна про неї сказати, виходячи з набутого нами досвіду?

Я сказав би, що це важка, понура вдача, яка визначається бідністю інтелекту, з одного боку, і дивовижним боягузтвом — з другого.

Це твердження не суперечить тому, про що розповідалося раніше. Винятки тільки підтримують його, як і кожне правило. Під винятками розумію «стару акулу», яка завдяки великому досвідові та численним боям стала трохи сміливішою.

«Стара акула» — це значить велика акула, — не такий вже частий гість прибережних вод, жителька відкритого моря — одним словом, небезпечна акула. Таких ми бачили. Наприклад, акула «мако», яка напала на меч-рибу в північній частині Червоного моря, акула, що атакувала Джорджо у водах Дахлаку, та деякі хижачки, яких ми бачили під час рейсу між островами та мілинами відкритого моря. Їх, на щастя, дуже небагато (менше одного процента). Але й вони, незважаючи на свою сміливість, «схиляють голову» перед людиною під водою.

І на закінчення ось вам маленька, але характерна сценка. Діючі особи — Букер та його дружина. Цінність сценки в тому, що вона повністю розкриває співвідношення сил у підводній грі «людина — акула» в звичайних робочих умовах.

У воду кинули пакунок з вибухівкою, оглушили багато риби. Під самим днищем човна вода кипить від ударів акулячих хвостів. Букер заряджає свою «гармату», але ніяк не може закінчити — ця процедура відбирає дуже багато часу. Енца (надзвичайний