Пригоди на Шостому континенті - Фолько Квілічі

Повертаючись до Массауа, ми затримались біля мадрепорового бар'єра на острові Дур-Гаам. Це самий крайній з островів Дахлакського архіпелагу. Ми вже побували на ньому раніше. Зупиняємося тут удруге, щоб поновити наші запаси риби (потім, де-небудь на суші, ми обміняємо її на інші продукти). Мазіно і я радіємо можливості зафіксувати на плівці деякі подробиці життя під водою. Чотири години, заповнені ловами та зйомкою, минають непомітно.

Раптом нашу увагу приковує до себе якесь надзвичайне явище: лунає зовсім незрозумілий і несподіваний тут, під водою, свист і скрегіт. Оператори і мисливці кидають свою працю і стурбовано прислухаються якусь хвилину.

Причин шуму ніхто не знає, і кожний висуває найхимерніші пояснення. Один каже, що винен зіпсований балон респіратора, інший бідкається, що це, мабуть, у нас попсувалися барабанні перетинки. В голову [Лізуть безглузді здогадки про причини надзвичайного шуму, який лунає так чітко, порушуючи величне мовчання морської пучини.

І жодному з нас не спало на думку, що це пролог до пригоди, найбільш приголомшуючої і неймовірної з усіх, які нам довелося пережити в Червоному морі!

Через п'ять або шість годин, десь о пів на п'яту дня, ми повертаємося на борт зголоднілі, втомлені, обпалені, як завжди, сонцем. Робочий день закінчився. Хто біжить під душ, хто жадібно п'є воду, хто кидається на кухню підігнати кока, щоб швидше давав їсти. А є й такі, що одразу починають доводити до ладу зібрані матеріали.

Екіпаж «Форміки» піднімає якір. Дур-Гаам залишається позаду, ми прямуємо на Массауа.

Півгодини йдемо своїм курсом, і раптом лунає нелюдський зойк вахтового матроса.

— Дельфіни! Безліч велетенських дельфінів! Дивіться! Скоріше!

Ми кидаємося до фальшборту. «Форміка» потрапила в середину незчисленної зграї китоподібних. Куди не кинь оком — вони видніються всюди. Але насправді це не дельфіни. Морда в них не дзьобата, шкіра не зеленкувата, як у дельфінів, а найголовніше, кожна тварина вчетверо більша за звичайного дельфіна. Ні, це не дельфіни. Це індійські гринди.

Гринди належать до того ж ряду китоподібних, що й кашалоти, кити та дельфіни. Так само, як і всі китоподібні, гринди живуть зграями по кілька десятків штук. Одна з таких зграй і виконує зараз невтомний танець навколо нашого судна.

Ось коли можна повернути втрачене при зустрічі з кашалотами. Вишуканий менует гринд навколо «Форміки» триває. Глухий плескіт, яким супроводжується підйом на поверхню, та голосне сопіння свідчать, що дивовижні морські створіння ще тут. Це заспокоює нас. Ми втрьох похапцем готуємося до спуску. Матроси з жахом дивляться на нас, наче прощаючись назавжди. Капітан спробував був заперечити, але ми заряджаємо фотоапарат і нічого не чуємо. Бенедетто теж говорить щось, але ми не розуміємо жодного слова.

— Ну, що там? — кричить Вайлаті. Він уже біля борту і зараз кинеться у воду.

— Ще секунду! — благає Джорджо, затягаючи останній гвинт на касеті з плівкою. Французький ключ обертається у нього в руках, наче в жонглера. — Одна секунда… Все!

Бруно Вайлаті, Джорджо і я готові до спуску.

— Хвилинку! — Баск'єрі шкереберть скочується з капітанського містка. — Хвилинку… хвилинку витримки… Ви кажете, що це гринди? А ви твердо переконані в цьому? Які ваші докази?

— Добре, — не хоче сперечатися Вайлаті, — опустимось у воду — там довідаємось точно.

Але відчепитися від Баск'єрі не так просто.

— Стережіться, а що як це плоскоголові дельфіни! Тоді не до жартів буде. Вони можуть накинутись навіть на кита і зжерти його. Повторюю: звідси, з палуби, неможливо сказати точно, що це гринди. Плоскоголові дельфіни та гринди дуже схожі між собою.

— Ми поводитимемось дуже обережно! Треба ж встановити, з ким маємо справу! Чи, може, не треба? Ми триматимемось усі разом недалеко від «Форміки». Мерщій спускаймося, бо буде пізно — проґавимо час для зйомок, — підганяю товаришів.

— Значить, ви все-таки спускаєтесь? — тривожно питає Баск'єрі.

— Так, і негайно.

— Ну, тоді і я з вами.

Баск'єрі кидається прожогом до каюти по маску та ласти.

Про зброю нічого й думати! Смішно загрожувати рушницею або ножем такому супротивнику. Та без зброї навіть краще: легше буде маневрувати.

Ще мить — і ми в морі. Під нами глибина в кілька сот метрів. Берегів, куди не кинь оком, не видно. Ми висимо в якомусь фантастичному середовищі, густа блакить якого поступово переходить у непроглядно-чорну імлу. Зверху і навколо — густа синява, а під ногами — пітьма. Ми, мізерні комашки, борсаємося майже біля поверхні. Сонце сідає, і його скісне жовтаве проміння, пробивши товщу води лише на кілька метрів, вмирає, безсиле перемогти морок пучини. Грізне видовище. А ось ще одне явище, яке ще більше посилює фантастичну атмосферу навколо нас: гуде вода. Шум такий самий, як вранці, тільки значно більший. Море скрегоче, луна перекочується під водою з краю в край, гострі, пронизливі звуки схрещуються десь під нами і линуть у різні боки. Ми звикли до непорушного мовчання глибин, і тепер нам трошки моторошно.

Це ті ж самі звуки, які ми чули сьогодні здаля. Важко підшукати слово, яке б точніше передавало характер звуків. Найкраще, мабуть, буде «скрегіт», але цей скрегіт супроводжується ще й якимось свистом. Відкіля ці звуки — зрозуміти неможливо… Трошки згодом, намагаючись простежити, звідки беруться разки