Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон
Автор цієї книжки не переймався полегшенням вашого болю або розв’язанням ваших проблем. Кажу це одразу чесно й прямо. Ця книжка — не посібник, який навчить вас досягання величі. Зрештою, велич — це тільки образ у нашій голові, мета, яку ми самі собі надумуємо, наша власна психологічна Атлантида.
Натомість ця книжка навчить вас обертати ваш біль на вашу зброю, травму — на силу, а проблеми — на значно кращі проблеми. Це буде реальний прогрес. Вважайте книжку посібником із керування стражданнями, який вчить, як їх переживати легше, сповнювати більшим сенсом, співчуттям і смиренням. Це книжка про те, як іти легкою ходою, несучи важкі тягарі, простіше справлятися з більшими страхами, сміятися крізь сльози, які заливають обличчя.
Книжка не навчить вас, як добиватися і здобувати, зате навчить, як втрачати і відпускати. Я покажу, як здійснити інвентаризацію вашого життя і залишити в ньому тільки найважливіші речі. Я навчу заплющити очі й повірити, що вас може відкинути далеко назад, але все буде добре. Я навчу вас забивати. Я навчу вас не намагатися.
Розділ 2
Щастя — це проблема
Дві тисячі років тому біля підніжжя Гімалаїв на землях, де тепер країна Непал, у красивому палаці жив цар, який очікував народження сина. Його мрія була дуже величною: цар хотів зробити життя своєї дитини ідеальним. Дитя ніколи не знатиме страждання: кожну його потребу, кожну забаганку буде вдоволено в першу ж мить.
Цар оточив палац високими стінами, аби царевич не зіткнувся із зовнішнім світом. Він зіпсував дитину, засипавши її смаколиками й подарунками, оточивши слугами, які виконували кожну її примху. Як і планував цар, хлопчик виріс, не відаючи про звичні людські страждання.
Так минуло дитинство царевича. Але попри розкіш і багатство, які його оточували, він виріс і став вреднючим молодим чоловіком. Незабаром усі події втратили для нього сенс і цінність. Проблема була в тому, що хай би що давав йому батько, цього здавалося мало, бо йому бракувало сенсу.
Тому однієї ночі царевич прокрався за високі стіни палацу, аби побачити, що ж там, зовні. Слуга повіз його через найближче село. І те, що побачив там царевич, його неймовірно вразило.
Уперше в житті він побачив страждання. Побачив хворих, старих, бездомних, людей, які відчували біль, людей, які помирали.
Царевич повернувся в палац. Він пережив екзистенційну кризу. Не знав, як йому сприймати все, що побачив. Почуття роздирали його, він почав постійно скаржитися. І, як це часто буває в молодих людей, звинуватив батька за все, що той намагався йому дати. Саме через багатство, думав царевич, він став таким нещасним, а його життя — таким порожнім. Він вирішив утекти з палацу.
Але царевич був більше схожий на свого батька, ніж думав. У нього теж з’явилася велична мрія: він надумав не просто втекти, а зректися власної спадкової влади, родини, усіх статків — і жити на вулиці, спати в багнюці, як тварина. Він планував заморити себе голодом, стражданнями, до кінця життя просити подаяння в перехожих.
Наступної ночі царевич знову прокрався за мури палацу, цього разу назавжди. Багато років він жив як бомж, відкинута і забута потолоч, собаче лайно, яке прилипло до підніжжя суспільного тотемного стовпа. Царевич багато страждав, як і планував від початку. Він страждав від хвороб, болю, самотності й гниття. Він побував на межі самої смерті, бо часто їв лише один горіх на день.
Минуло кілька років. Потім іще кілька. А тоді… нічого не сталося. Царевич почав усвідомлювати, що його життя, сповнене страждання, не стало тим, про що він мріяв. На нього не сходило просвітлення, якого він так прагнув. Йому не відкрилася прихована таємниця світу, не відкрилася його внутрішня мета.
Насправді царевич зрозумів те, що ми всі десь у глибині душі розуміємо: що страждання — це обман. І що воно не обов’язково має якийсь сенс. Як і багатство, страждання не має цінності, якщо воно не має мети. Тому невдовзі царевич дійшов висновку, що його велична мрія, так само, як і батькова, виявилася неймовірно гівняною мрією. І що йому варто було б узятися до чогось путнього.
Збентежений, царевич помився, пішов і знайшов велике дерево біля річки. І вирішив, що сидітиме під ним, аж поки до нього прийде ще одна велична мрія.
Легенда каже, царевич сидів під тим деревом сорок дев’ять днів. Не обтяжуймо себе думками про те, як із точки зору біології можна просидіти на одному місці сорок дев’ять днів. Просто констатуймо, що за якийсь час царевич дійшов розуміння кількох глибоких ідей.
Одна з них була така: саме життя — це форма страждання. Багаті страждають через багатство. Бідні страждають через бідність. Люди, які не мають родини, страждають через відсутність родини. Люди, які мають родину, страждають через свою родину. Люди, які насолоджуються земними втіхами, страждають через земні втіхи. Люди, які утримуються від земних утіх, страждають через утримання від земних утіх.
Звісно, страждання бувають різні. Деякі завдають значно більше болю, ніж інші. Але в будь-якому разі ми приречені страждати.
Минули роки, і царевич розробив власну філософію, а потім поділився нею зі світом. І центральним догматом став оцей: біль і втрата неминучі, і ми маємо облишити спроби протистояти їм. Пізніше царевич став відомим усьому світові під іменем Будда. Якщо ви раптом не чули про такого, повірте, це був конкретний мужик.
Є одне базове припущення, на яке ми часто спираємося, коли формуємо власні переконання. Це припущення про те, що щастя — алгоритм, для нього потрібно працювати, його можна заробити й досягти. Так, як можна вступити в університет на юриста або збудувати надзвичайно складну конструкцію з «Лего». Якщо я досягну X, то стану щасливим. Якщо я виглядатиму як Y, то стану щасливим. Якщо я буду разом із Z, то стану щасливою.
Але це припущення — проблема. Щастя — це не рівняння, яке можна розв’язати. Невдоволення і неспокій —
