Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон

Ви вже круті. Уже. Усвідомлюєте це чи ні. Усвідомлює хтось інший це чи ні. І не тому, що написали нову програму для айфона, закінчили школу на рік раніше або купили суперкруту яхту. Не такі речі визначають крутість.

Ви вже круті тому, що перед лицем безкінечного сум’яття і невідворотної смерті продовжуєте обирати, чим перейматися, а на що забити. Цей факт сам по собі, цей звичайний вибір цінностей для життя вже сповнює вас краси, успіху й любові. Навіть якщо ви цього не розумієте. Навіть якщо ви засинаєте в калюжі й голодуєте.

Ви теж помрете, бо вам випало щастя жити на цьому світі. Можливо, ви цього не відчуваєте, то підіть постійте на краєчку урвища — тоді, можливо, відчуєте.

Колись Буковскі написав: «Ми всі помремо, геть усі. Просто цирк! Та лише через це ми маємо любити одне одного, але ж ні. Нас мучать і з нас витискають соки життєві дрібниці; нас поїдом їсть марнота».

Повернуся до тієї ночі над озером, коли я спостерігав, як тіло мого друга Джоша витягують із води парамедики. Пам’ятаю, як я вдивлявся в чорну техаську ніч і бачив, як у ній повільно розчиняється моє его. Смерть Джоша навчила мене більшого, ніж я думав. Вона навчила мене цінувати кожен день, брати відповідальність за свої вибори, іти за своїми мріями, менше страждаючи від сорому й пригнічення. Але все це були бонуси до головного, глибшого уроку. І головний урок був ось який: не треба боятися. Ніколи. Постійні нагадування про власну смерть — раз за разом, роками, під час медитації, читання філософської літератури, дурнуватих учинків на зразок сидіння на краєчку мису Доброї Надії — ось що допомогло мені пронести цей урок крізь усі вагання й сумніви.

Прийнявши власну смерть, усвідомивши власну крихкість, я звільнився: позбувся залежностей, виявив у собі й викорінив відчуття власної «особливості», узяв на себе відповідальність за власні проблеми — страждання від страху й непевності, зміг прийняти поразки й відмови. Думка про власну смерть зробила цей шлях значно легшим. Що глибше я пірнаю в темряву, то яскравішим стає світло, то тихішим стає світ, то менше мені хочеться протестувати проти… усього.

Кілька хвилин я сиджу на мисі, заглибившись у думки й відчуття. Потім відчуваю: час підводитися. Ставлю долоні на камінь за спиною й нахиляюся назад. Поволі встаю. Перевіряю землю під ногами — чи немає там зрадливого каменя. Переконавшись, що я в безпеці, починаю повертатися до реальності. Півтора метра, три метри — моє тіло відновлює твердість із кожним кроком. Ноги ступають легше. Дозволяю магнітові життя притягнути мене. Переступаю через валуни, стаю на головну стежку — і раптом помічаю чоловіка, який уважно на мене дивиться. Зупиняюся і теж дивлюся на нього.

«Кхм. Я бачив, як ви сиділи там, на краю», — каже він. Акцент австралійця. Рука показує в бік Антарктиди.

«Так. Гарний краєвид, чи не так?», — я усміхаюся, він ні. Його обличчя серйозне.

Обтираю руки об шорти, досі тремчу. Незручне мовчання.

Австралієць стоїть, приголомшений, не може відвести від мене погляду, явно добирає слова для наступної фрази. За мить акуратно складає їх докупи.

«Усе гаразд? Як почуваєтеся?».

Я мовчу якусь мить, досі усміхаючись. «Живим. Неймовірно живим».

Його скептицизм вивітрюється, на обличчі з’являється усмішка. Він легенько киває і починає спускатися. Я стою вгорі, насолоджуюся краєвидом, чекаю, коли до вершини дійдуть мої друзі.

Подяки

Спочатку ця книжка була великою  безформною масою. Аби сформувати з неї щось путнє, довелося попрацювати не тільки мені.

Найперше і найбільше дякую СВ ОЇЙ розумній і прекрасній дружині Фернанді, яка ніколи не вагається сказати мені «ні» тоді, коли я цього найбільше потребую. Завдяки тобі я стаю кращим, а твоя безумовна любов і постійна підтримка під час писання були неоціненними.

Дякую своїм батькам, які терпіли все моє лайно всі ці роки — і продовжували любити мене попри все. Відчуваю, що я став повністю дорослим тільки тоді, коли до кінця ароаумів деякі поняття, про які пишу в цій книжці. І мені радісно було познайомитися з вами знову — уже в ролі дорослого.

Дякую братові: не сумніваюся, що ми любимо й поважаємо один одного, навіть попри те, що моє серце часто болить, бо ти не відповідаєш на електронні листи.

Дякую Філіпу Кемперу та Дрю Вірні — двом великим мислителям, які змовилися і зробили так, що я тепер видаюся значно розумнішим, ніж є насправді. Ваш труд і ваша мудрість — велика підтримка для мене.

Дякую Майклу Ковеллу за те, що він став для мене випробуванням на інтелектуальну витривалість, зокрема коли йшлося про розуміння психологічних досліджень. За те, що завжди змушував кілька разів переглядати власні висновки.

Дякую редакторові Люкові Демпсі за безжалісне закручування гайок у моєму тексті й за те, що його рот іще чорніший за мій. Дякую своїй агентці Моллі Ґлік за те, що вона допомогла мені визначити, якою я хочу бачити цю книжку, і за те, що вивела її у світ навіть швидше, ніж я очікував. Дякую Тейлорові Пірсону, Дену Ендрюсу та Джоді Еттенбург за їхню підтримку цього процесу: ви допомагали мені залишатися відповідальним і розсудливим — а саме таким мусить бути кожен автор.

Нарешті, дякую мільйонам людей, які чомусь вирішили читати тексти дріб’язкового придурка з Бостона, який у своєму блозі пише про власне життя. Гора електронних листів від вас, тих, хто готовий був відкрити найінтимніші тривоги свого життя мені, незнайомцеві, змусила мене засоромитися, але також неймовірно надихнула. Я присвятив тисячі годин читанню й вивченню цих питань. Але ви продовжуєте вчити мене. Дякую.

Примітки

1

Історію Малали Юсуфзай в українському перекладі було надруковано