Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон
Уявіть, що ви стоїте в черзі на касу в супермаркеті, а перед вами старенька пані верещить на касирку, бо та не хоче приймати в неї купон на знижку на тридцять копійок. Чого ця пані так переймається? Це ж лише тридцять копійок.
А я вам поясню. Мабуть, цій пані просто немає більше чого робити, крім як сидіти й цілими днями вирізати купони на знижку. Вона стара й самотня. Її діти — невдячні свині й ніколи не приїздять до неї. У неї вже років тридцять не було сексу. Вона й пукнути не може без того, аби щось не заболіло. Пенсія в неї мізерна, і їй світить найближча перспектива померти в памперсі і в переконанні, що вона переселилася в казкове королівство.
Тому ця пані складає стосиками купони. Це все, що в неї є. Вона і її довбані купони. Це все, чим вона по-справжньому може перейнятися, бо їй більше немає чим перейматися. Тому коли ця прищава двадцятирічна касирка відмовляється прийняти один із купонів, коли вона починає захищати свою касирську честь так сумлінно, як колись лицарі захищали честь своїх цнотливих дам, можете не сумніватися: бабцю заціпить. Вісімдесят років переймань виллються на голову нещасної дівчини суцільним потоком, плюс ще й звичні старечі громовиці «А колись у мої часи!» і «Раніше дівчата були значно чемнішими!».
Проблема людей, які переймаються наліво й направо, наче роздають безкоштовне морозиво на дитячому святі, — проблема цих людей у тому, що вони не можуть знайти в житті нічого більш вартіснішого.
Якщо ви раптом усвідомите, що постійно надто переймаєтеся якимись дрібницями, які не дають вам жити, — новою фоткою, яку ваш колишній виклав на фейсбуці, тим, як швидко сідають батарейки в пульті від телека, тим, що ви знову пропустили розпродаж вологих серветок (дві упаковки за ціною однієї) — це може означати, що у вашому житті не відбувається нічого такого, чим реально можна було б перейнятися. Тобто не вологими серветками чи пультом.
Якось один художник сказав, що якщо в людини немає проблем, то її мозок автоматично починає їх шукати. Я думаю, що більшість людей — особливо освічених, розбалуваних білих людей із чималим достатком — більшість таких людей вважає, що «житейські проблеми» починають турбувати лише тоді, коли більше вже нічим не доводиться турбуватися.
Із цього всього можна зробити висновок: знайти в житті щось справді важливе й сповнене сенсу — ось на що справді варто витратити час і енергію. Бо якщо не знайдете цього чогось важливого, то так і будете перейматися дрібницями.
Витонченість 3. Усвідомлюєте ви це чи ні, але саме вам вирішувати, чим перейматися.
Немає таких людей, які ніколи нічим у житті не переймаються. Наша природа така, що ми, навпаки, переймаємося занадто багатьма речами. Ви коли-небудь бачили, як дитя виплакало собі очі тільки через те, що подарована машинка виявилася не того кольору? Отож. Не будьте як те дитя.
Коли людина ще юна, для неї все таке нове й захопливе. І здається, що все таке важливе. Тому вона схильна суперперейматися. Вона переймається всім і всіма: що про неї скажуть інші, чи передзвонить їй той хлопець (та дівчина), чи пасують шкарпетки до всього прикиду, якого кольору будуть кульки на її дні народження…
Коли ж людина дорослішає і здобуває досвід (і помічає, що час тікає мов пісок крізь пальці), то до неї доходить, що такі речі здебільшого мало впливають на життя глобально. Ті, чия оцінка так багато важила колись, більше із цією людиною не перетинаються. Відмови, які колись завдали стільки болю, як виявилося, обернулися на краще. Приходить усвідомлення, що люди не поспішають судити всіх за поверховими деталями, і з’являється рішення не забивати собі мізки чужою думкою.
Коли люди більш виважено обирають, чим їм насправді перейматися, — це називається зрілість. Це гарна штука, спробуйте її колись при нагоді. Зрілість настає саме тоді, коли людина досягає здатності перейматися лише тим, що справді того варте. Як казав один відомий кіноперсонаж: «Ось що буває, коли ти перейнявся тоді, коли була зовсім не твоя черга перейматися».
А потім, коли людина стає старшою й досягає середнього віку, змінюється ще дещо. Енергії меншає. Особистість закінчує формуватися й усталюється. Людина усвідомлює, хто вона така, і приймає себе цілком, навіть ті риси, які не дуже приємні.
Дивовижно, але після цього стає легше. Більше немає потреби перейматися всім на світі. Життя таке, як воно є. Людина приймає його без прикрас. Життя — звичайне. Навряд чи нам, простим смертним, удасться знайти універсальні ліки від раку, полетіти на Місяць або потриматися за груди Дженніфер Еністон. Ну, то що ж. Життя триває. І кожна людина береже свої нерви, яких дедалі менше, на важливі для неї речі: родину, найкращих друзів, улюблену гру в гольф. І — неймовірно, але факт — цього достатньо. Завдяки цьому спрощенню людина реально стає щасливішою, і то стабільно. «Можливо, — думає вона, — цей алкоголік Буковскі щось-таки шарив. Не намагайся».
Отже, Марку, яка, в біса, головна ідея цієї книжки?
Ця книжка допоможе вам чіткіше зрозуміти, що ви вважаєте у житті важливим, а що — неважливим.
Я вважаю, що ми живемо в часи психологічної епідемії, коли люди не розуміють, що час від часу з ними має траплятися лажа, і це нормально. Розумію, що на перший погляд це не зовсім схоже на інтелектуальне судження, але кажу вам чесно: це питання життя і смерті.
Бо якщо ми вважаємо, що лажі не має траплятися ніколи, то несвідомо починаємо звинувачувати самих себе. Починаємо думати, що з нами щось точно не так, а це призводить до різних надкомпенсацій, наприклад, купівлі сорока пар взуття, розмішування снодійного в горілці у вівторок увечері або розстрілу шкільного автобуса, у якому повно дітей.
Ця впевненість у тому, що не можна час від часу бути неадекватним, втягує нас у пекельну зворотну петлю. Незабаром у неї буде затягнута вся наша культура.
Ідея про необхідність забити — простий спосіб змінити наші очікування від життя, обрати, що важливе, а що — ні. Якщо цього навчитися, настає те, що я називаю «практичним просвітленням».
Ні, не омріяне вічне
