Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон
Існує витончене мистецтво забивати. І хоча це звучить трохи дивно, і вам може здатися, що я якийсь мудак, насправді мені йдеться про найважливіше вміння: зосереджуватися на правильних речах і правильно визначати пріоритети. Вирізняти й обирати те, що реально важливо, а що — ні, спираючись на чітке розуміння власних цінностей. Це неймовірно важко. Практикуватися в цьому треба ціле життя, а досягнути — завдяки суворій дисципліні. І у вас весь час будуть проколи. Але це, мабуть, єдине в житті, за що справді варто боротися. Мабуть, це взагалі єдине, за що людина бореться.
Бо якщо ви занадто переймаєтеся — якщо переймаєтеся всім і всіма, — то може почати здаватися, що ви просто мусите бути постійно щасливими й розслабленими, що все має відбуватися тільки так, як ви собі запланували. А таке уявлення — це вже діагноз. І він ужене вас у пекло живцем. Будь-яку проблему сприйматимете як несправедливість, будь-яке випробування — як поразку, будь-яку незручність — як персональну образу, будь-яку незгоду — як зраду. Ви опинитеся у власному тісному пеклі, яке точно повторюватиме контури вашого тіла, палатимете у вогні статусності й пустопорожніх балачок. Ви намотуватимете кола по вашій персональній Пекельній Петлі Зворотного Зв’язку, будете вічно бігти, але так нікуди й не добіжите.
Витончене мистецтво забивати
Коли люди починають уявляти, як воно — постійно на все забивати, то малюють собі картинку безтурботної байдужості до всього на світі, скелю бездушного спокою, об яку розбиваються всі шторми. Вони нафантазовують собі, якими хочуть бути: людиною, яку нічого не колише і якій ніхто не указ.
Але знаєте, як називають людей, які ні в чому не бачать сенсу і не відчувають жодних емоцій? Психопатами. Чому вам так хочеться вдавати із себе психопата — для мене цілковита загадка.
То що ж насправді означає забивати? Ось вам три «витонченості», може, вони допоможуть дещо зрозуміти.
Витонченість 1. Забивати — не означає бути байдужим.
Це означає спокійно сприймати власну інакшість.
Давайте по-чесному. Байдужий — не означає крутий. Байдужий — не означає впевнений. Байдужі люди — неповноцінні й перелякані. Це лежні. Це тролі з інтернету. Насправді люди часто намагаються бути байдужими, бо в житті занадто багато всім переймаються. Вони паряться, хто що скаже про їхню зачіску, тому вирішують не ходити в перукарню і навіть не розчісуватися. Вони паряться, хто що скаже про їхні затравлені погляди, тому ховаються за маскою сарказму і самовдоволеності. Вони бояться близько підпускати до себе інших, тому придумують собі, що вони особливі, унікальні самородки, чиїх проблем нікому ніколи не зрозуміти.
Байдужі люди бояться світу й відлуння власних рішень. Тому важливих рішень ніколи не приймають. Вони ховаються у свою dpy беземоційну нірку, самозаглиблені, самозасмоктані, і весь час силкуються відхреститися від нав’язливої штуки, яка намагається забрати в них час і енергію. Штуки під назвою життя.
Бо життя — це таке, знаєте, западло. У ньому не буває так, аби реально забити на все. Чимось усе одно доведеться паритися. Це вшито в нашу біологію — увесь час про щось дбати, тобто паритися.
Тому питання має стояти так: чим ми будемо перейматися? І як ми можемо забити на те, що реально неважливе?
Нещодавно один близький приятель моєї мами вициганив у неї круглу суму грошенят. Якби мені було байдуже, я звів би плечима, ковтнув би винця й завантажив чергову серію «Великого вибуху». Вибачай, ма.
Але ні, я страшенно обурився. Я просто оскаженів! Я вигукнув: «Ні-ні, ми це так не залишимо! Так, ходімо до адвоката й судімося із цим покидьком. Чому?! Ні, я не переймаюся. Я просто зруйную цьому мудаку життя, якщо доведеться!».
Ось вам ілюстрація до першої «витонченості». Коли ми кажемо: «Оп-па, ану глянь, Марк Менсон забив», — то не маємо на увазі, що Марк Менсон узагалі ні про що не париться. Якраз навпаки, ми хочемо сказати, що Марк Менсон не париться через дрібні неприємності, які виникають на його шляху до мети. Не пнеться зі шкури, аби змусити когось робити те, що вважає правильним чи важливим, чи благородним. Ми хочемо сказати, що Марк Менсон — із тих хлопців, які замість казати на себе «я» називають себе на ім’я та прізвище, бо вважають, що це правильно. Він просто забив.
Ось що справді класно. Оці всі «подолання труднощів», «готовність бути інакшим», «вигнанці», «відкинуті», «усе заради цінностей, у які віримо» — нє-нє-нє, це не про мене, я пас. Я — серед людей, які готові подивитися поразці в пику й підсунути їй під носа середнього пальця. Людей, які забивають на труднощі й поразки, яких не збити з пантелику й не вивести з рівноваги. Людей, які просто сміються й далі роблять те, у що вірять. Бо знають, що це правильно. Знають, що ця справа важливіша за них самих, за їхні почуття, за їхню гордість і за їхнє его. Вони забивають, але не на будь-що в житті, а на все, що в житті неважливе. Вони бережуть свої нерви для того, що реально цінне. Для друзів. Для родини. Для мети. Для вареників. Для одного-двох судів. І саме тому, саме через те, що ці хлопці (і дівчата) бережуть свої нерви тільки для великих важливих речей, люди переймаються ними самими.
Бо життя — це таке, знаєте, западло ще й ось чому. Ви не зможете стати людиною, яка для когось буде важливою і змінить його життя, і водночас не стати для когось іншого посміховиськом і проблемою. Просто не зможете. Бо труднощів завжди повно. Не буває так, щоб їх не було. Є таке старе прислів’я: хай би куди ви йшли, кінець один. Те саме з труднощами й поразками. Хай би куди ви йшли, на шляху вас чекає сто мільйонів мішків лайна. І це чудово. Головне — не зійти з дороги, аби обійти те лайно. Головне — знайти лайно, з яким вам буде приємно працювати.
