Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Крок вперед у дослідженні військового колабораціонізму було здійснено радянською історіографією у добу горбачовської перебудови[12]. В другій половині 1980-х років попри традиційну категоричність у висновках, спостерігається дедалі більша увага до накопичення фактичних даних щодо колабораціонізму в роки Другої світової війни. Зокрема, у працях цього періоду вперше називаються загальні кількісні показники щодо участі представників радянських народів у колабораціоністських структурах і формуваннях на окупованій території[13].

Таким чином, радянською історіографією питання збройної колаборації не було розкрито, нею було накопичено певний фактичний матеріал, передусім пов’язаний із злочинними діями нацистів та окремих добровольчих формувань.

Подібною в плані тенденційності висвітлення даної проблематики, але вільнішою у доборі фактичного матеріалу, була історіографія країн соцтабору, передусім ПНР і НДР[14]. Здебільшого вони становлять своєрідну адаптацію західних джерел на тему колабораціонізму для свого читача, будучи досить оглядовими і дещо некоректними в цитуваннях. Проте обсяг поданої у них інформації на порядок більший, ніж це могли дозволити собі радянські історики.

На відміну від соціалістичних країн, у західній історіографії дослідження даної тематики (як і Другої світової війни взагалі) починаючи з 1950-х років набуло великого розмаху. На відміну від радянських істориків, їхні західні колеги мали можливість без перешкод користуватися джерелами (в тому числі численними мемуарами учасників колабораціоністських рухів), і вільно висловлювати свою позицію з даного питання. Добровольчі формування з громадян СРСР у складі Вермахту досліджувались як в рамках інших специфічних тем (Вермахт, СС, окупаційна політика), так і у безпосередньо присвячених даному предмету ґрунтовних монографіях.

Колабораціонізм в цих працях розглядається здебільшого через призму нацистської окупаційної політики, а добровольці зображуються переважно як стихійна маса, що потрапила у безвихідну ситуацію[15]. Окремі дослідники намагаються представити бійців добровільних формувань як ідейних антикомуністів, які свідомо співпрацювали з Райхом в рамках «хрестового походу проти більшовизму»[16].

Окремо слід відзначити суто фактологічні військово-історичні дослідження, які звертаються до означеної тематики в межах спеціальних історичних дисциплін не вдаючись у будь-які політологічні чи соціальні пошуки, а лише фіксуючи організаційні засади наявних формувань, їх однострої, озброєння, командний склад, бойовий шлях[17].

В українській еміграційній історіографії вимальовується своєрідний україноцентричний підхід, що полягає в індивідуалізованому, безконтекстному дослідженні окремих українських частин, і пошуках відповіді перш за все на юридичне запитання — чи виправдана співпраця з нацизмом боротьбою за незалежність своєї країни[18].

Дискусії на дану тему у сучасній історіографії країн пострадянського простору, на відміну від Заходу, набувають досить гострого характеру, так як здебільшого відбуваються в рамках усталених поглядів, що існують з періоду Другої світової