Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

На той час килими були лише ручної роботи і, безумовно, були дуже дорогим предметом розкоші… Втім, ворсисті килими з вовни (коці), як дуже легкі та теплі, напевно виготовлялися… нашими предками, бо були не предметом розкоші, а необхідною річчю для широкого та повсякденного вжитку. Це як кожух (по-модному — «дублянка»). Нині йому ціни не складуть, але в давнину без нього не обходився жоден селянин. Можливо, що саме килими-коці й лежали на підлозі імператриці Креки… Вишиваючи рушники, сорочки та накидки для княгині, Гатила та їхніх синів, а можливо, й собі на посаг, дівчата легенько розмовляють, або, на прохання пані, співають пісень, яких наш народ склав велику кількість на всі випадки життя.

В іншому місці твору Пріск доніс нам, що 1,5 тис. років тому українці вміли виготовляти дуже тонке високоякісне полотно: зустрічаючи Гатила, дівчата «йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами» [142, с. 82–83].

Степовики-кочівники таких народних звичаїв не мали. Отож — все українське.

Житло та поселення. «Про поселення та житло наших предків («гунів») найбільшу інформацію, окрім археологічних досліджень, дають записки Пріска. В уривках з його праці до нас дійшло лише те, що найбільше вражало греків. Селища та хатинки пересічних «скіфів» (звернімо на це увагу — Пріск повсюдно називає гунів скіфами, а державу Аттила — Скіфією. — В.Б.) на них враження не справили… Після бурі на озері перелякані члени візантійського посольства дісталися «до хатин селища». Як освітлювальний засіб (подія відбувалася вночі) «скіфи» використовували смолоскипи з очерету…

Значно більшу інформацію Пріск дає про столицю Гатила та про помешкання — його, дружини та воєвод. Це були красиві палаци, які вразили навіть Пріска, жителя Константинополя… «…ми приїхали у величезне селище, в якому знаходились хороми Аттила. Вони були, як нас переконували, пишнішими від усіх палаців, що мав Аттила в інших місцях, побудовані з колод та добре виструганих дощок і оточені дерев’яною огорожею, яка була швидше для краси, ніж для захисту.

За царськими хоромами виднілись палаци Онигисія, також оточені дерев’яною огорожею, але вона не була прикрашена баштами, подібними до тих, що були в Аттила. Неподалік від огорожі була лазня, яку побудував Онигисій, що користувався у скіфів великим впливом після Аттила. Каміння для неї він перевозив із землі неонів, бо у варварів, що населяють цю Землю, немає ні каміння, ні дерев. Цей матеріал у них привізний…» [142, с. 83–84].

У гунів (скіфів) на ті часи була не одна, а кілька столиць. Кожне поселення, де мешкала дружина Аттила, вважалося столицею держави. У царя Аттила була не одна дружина, та азійських гаремів не існувало, що теж засвідчує наш давній спосіб життя.

Звернімо увагу: столиці Аттила не мали ні огорож, ні земляних валів, ні ровів, наповнених водою, що зайвий раз свідчить про високу стабільність та безпеку в державі.

Столицею держави Аттила, куди 448 року прибуло візантійське посольство, не міг бути Київ чи Київщина, бо Пріск зазначив, що ліс і камінь були «привізними». Тобто столиця Аттила у 448 році стояла південніше міста Києва, швидше за все — десь на півдні сучасної Вінничини. Хоча це не виключає, що одна із дружин Аттила могла мешкати в Києві.

Прийом гостей. «Пріск дає кілька замальовок прийому гунами гостей, до яких, безумовно, відносились і посольства. Перш за все це зустріч Великого Князя в столиці. Тут ми бачимо і хліб-сіль, і чарку вина, і якийсь, очевидно, втрачений за часів християнства обряд зустрічі князя дівчатами зі співами та під прозорими покривалами… Співами зустрічали високоповажних осіб ще до недавнього часу. В наш час залишки цього обряду залишились у вигляді виконання славня (гімну) під час урочистостей…

Зустрічі посольств та делегацій для переговорів залежали від того, бажаними вони були, чи ні. Значною мірою це було обумовлено могутністю гунів, бо посольства представляли першу особу іншої держави… Треба відзначити, що наші предки ніколи не опускалися до того, щоб убивати послів,.. або затримувати їх на багато місяців і погрожувати вбивством…

У посольстві Максиміана 448 р., секретарем якого був Пріск, знаходився змовник на життя Гатила. Змова була викрита його воєводою Едіконом. Навряд чи тюркські хани — кагани, та навіть римські імператори, маючи тодішню могутність гунів, довго роздумували б у цьому випадку. Швидше за все не лише змовник, але і все посольство було б жорстоко знищене. А що ж Гатило? Відпустив злочинця за грошима у Константинополь, щоб пересвідчитись у його провині й не скарати невинного, а посольство приймав, як належить за його статусом…» [142, с. 88–90].

Усі згадані дії та вчинки наших далеких предків суголосні українським звичаям і ментальності сьогодення.

Не будемо цитувати описи бенкетів і прийомів, влаштовуваних Аттилом та його дружиною Крекою для делегацій римлян та візантійців. За своїми масштабами та добродушністю вони стовідсотково нагадують сучасну українську гостинність.

Зазначимо: усі звичаї та елементи гунського (скіфського) побуту, наведені Пріском, належать виключно українцям. Вони не мають нічого спільного зі степовими кочовими племенами татар. А професор А.М. Кіндратенко також дослідив гунські продукти харчування, торгівлю, князівські пири (бенкети), звичаї, транспорт та навіть поховання Гатила (Аттила) і скрізь засвідчив українське походження.

Автор не наводитиме все перелічене, щоби не втомлювати читача тим матеріалом. Хто бажає — може почитати праці згаданого науковця.

Наостанок поговоримо про мову гунів (скіфів).

Мова гунів. «Хоча в працях Амміана, Пріска та Йордана є величезна кількість фактів, що свідчать про давньоукраїнське походження гунів, все ж таки найважливішою етнічною ознакою є мова, якою вони говорили, та їхні імена. Несподівано виявилось, що за працею Пріска можна встановити мову, якою говорив Гатило («Аттила»)» [142, с. 42].

У своїх працях Пріск писав:

«Становлячи різноплемінну суміш, скіфи, окрім своєї власної варварської мови, легко вивчають також унську (туранські кочові причорноморські племена. — В.Б.) або готську (германські племена. — В.Б.), або авсонську (латинську) (яка походить з італійських мов. — В.Б.), якщо у кого-небудь з них є справи з римлянами, але мало хто з них говорить по-еллінському (грецькому)» [141, с. 106].

Маємо цілком очевидно свідчення, що скіфо-сарматські племена, або гуни, як їх іменували римляни, мали свою мову і вона відрізнялася від грецької, римської (латинської), тюркської та германської (готської). Отож, за свідченням Пріска, скіфи (гуни) та Аттила мали свою рідну мову, яка не належала до тюркських (кочових) мов у 448 році.

А далі послухаємо ще один витяг із праці Пріска. Йдеться про післябенкетну розважальну програму.

«З настанням вечора були