Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

«Царі всіх скитських (скіфських. — В.Б.) племен… зібралися на Загальну Раду, щоб… (обговорити. — В.Б.) загрозу від походу перського правителя Дарія на… (Скіфію — В.Б.), і як разом вжити заходів для захисту… Царські… (скіфи. — В.Б.) казали: «Ми просимо вас не залишатися нейтральними в цій боротьбі; не дозволяйте загарбникам знищити нас… Цей напад персів спричинить велике лихо не тільки нам, а й вам принесе стільки ж лиха. Підкоривши нас, перси ніколи не залишать вільними і вас, і всі сусідні народи Європи. Зрозуміло, чому Дарій йде походом на Царську…(Скіфію. — В.Б.), і про це голосить по всьому світі, кажучи, що не чіпатиме інших» [55, с. 54].

Ця огидна практика ворогів спрацювала в далекому 512 році до н.е. У війні за спільну Батьківщину погодилися виступити племена: Царські скіфи, сармати, гелени і будини. Раніше проти персів-завойовників виступили гети.

«Агатирси, неври, меланхлени, андрофаги і таври сказали: «Не чіпали б ви персів в минулому, ваше прохання було б справедливим. А ми дали б вам допомогу, яку ви просите, і пішли б разом з вами воювати з персами. Та фактом є те, що ви в минулому першими напали як загарбники на Персію, не порадившись з нами. Ви тоді підкорили Персію й інші народи Азії і панували там так довго, як небо вам дозволило… Ми персам ніякої шкоди не зробили і в минулому, і тепер, тому воювати з ними першими не будемо» [55, с. 54].

Маємо наочний приклад української отаманщини часів війни Московії з Україною у 1918–1920 роках, коли кожен отаман воював із загарбниками-московитами за свій хутір, село чи повіт. Про долю всієї Батьківщини люди не думали, хоча за рідний хутір готові були битись до останнього подиху. Та слід визнати, що в скіфські часи давні праукраїнські племена геленів і будинів, які належали, за Геродотом, до хліборобських племен, стали до перших лав захисників рідної землі.

Може з’явитися думка про якусь підозрілу меншовартість українців, котрі з великим героїзмом захищали своє село та свій хутір, але не могли об’єднатися при захисті Батьківщини у 1918–1920 роках. Але така думка хибна і нав’язується нам нашими ворогами.

Треба розуміти стан та психологію боротьби українських людей. Із давніх часів наша національна шляхта (еліта) мінімум тричі зраджувала український народ.

Перший раз така зрада відбулася за часів польської окупації 1349–1630 років. Майже вся українська князівська та боярська верства окатоличилась та ополячилась. Давні правлячі українські роди: Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Слуцьких, Друцьких, Корецьких, Сангушків, Чорторийських та інші за ці роки окатоличились і стали служити Польській Короні. Хоча ще 1569 року на Люблінському сеймі молодший брат Байди Вишневецького Костянтин заявив таке полякам та польському королю:

«І на цьому перед Вашою королівською милістю наголошуємо, що ми погоджуємося [на інкорпорацію Русі. — Н.Я.] як люди вільні, свобідні, щоби це не принизило нашої шляхетної гідности. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю» [139, с. 110].

Український народ знайшов у собі сили, аби відродитися — відмовитися від старої провладної шляхти та породити нову, національну — козаччину. Нова провладна козацька еліта, по суті, знищила стару Польщу разом із її скатоличеним провладним середовищем. Невдовзі впала й сама Польща.

Це слід завжди й усім пам’ятати. Але й козацька провладна шляхта пішла в «услужіння» до Московії, до її фіно-татарського царя. Продовж ХVІІ–ХVІІІ століть вона майже повністю зросійщилася. То була друга зрада провладною шляхтою українського народу. А невдала спроба у 1708 році гетьмана Мазепи та частини козаччини вийти з тієї кризи, призвела до повної зневіри людей у свою шляхту.

Геніальний Шевченко влучно написав про ту українську провладну верхівку:

«Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили» [93, с. 270–271].

З тих пір українська шляхта передовсім вирішувала свої особисті майнові питання. Думка про Батьківщину була для неї вторинною.

Т.Г. Шевченко своїм прикладом та своїми закликами —

«Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте» [93, с. 287]

— таки розбудив український народ, який взявся за сокиру.

Ми не дуже задумуємося — чому українці прислухалися-таки до свого генія та взялися за зброю (1900–1920 рр.), хоча Тарас Григорович в кінці свого життя теж належав до провладної шляхти (академік державної академії).

Справа в тому, що Шевченко у всі часи належав не до провладної верхівки, а до народу — розмовляв рідною, зрозумілою людям, мовою та жив їхнім життям — не мав хоромів, не мав прислуги, залишався доступним та простим.

Якщо Козаччина породила провладну шляхту із дрібної, то революція і війна 1905–1920 років привели до влади звичайне бидло, яке, оговтавшись, стало хапати собі, все, що попадало під руки, хоча проповідувало рівність усіх людей. Мені довелося бачити ту «рівність» довгі роки у Караганді.

І ця «комуністична шляхта» теж зрадила український народ, прилаштувавшись біля московського «провладного корита».

Вона й стала панівною в українській незалежній державі. Хоча, звичайно, є, як у всі часи, винятки. Одиничні.

Саме представники цієї