Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Що ж відбулося на теренах Скіфії та її ближніх сусідів після Геродота?
«В середині I ст. до Р.X. фракійські племена були розгромлені гето-дакійськими племенами Трансільванії під проводом царя Буребісти. За свідченням Страбона, гето-дакам підкорилася більша частина їх сусідів, а римський історик Діон Кассій пише, що Буребіста встановив… (своє. — В.Б.) панування на всьому Північному Надчорномор’ї аж до гирла Дніпра. На декілька десятиліть даки стали провідною силою в ареалі Трансільванії, проникли у Верхнє Потисся, де створили на комунікаційних шляхах ряд городищ…» [147, с. 22–23].
Звернімо увагу: даки вперше створили свою державу за допомогою гетів (скоріше — західних племен). Ми пам’ятаємо: за оповіддю Геродота, цар Дарій жорстоко повівся з задунайськими гетами. Тому немає нічого дивного, що переважна більшість тих гетів відійшла до трансильванських даків, а пізніше гети привезли даків на Придунайські та Причорноморські землі. Тобто, таке могло відбутися тільки після походу Дарія на Скіфію (512 рік старої ери).
Історичні події завжди пов’язані. Тому й не дивно, що Дакія почала протидіяти Римській імперії.
«Протистояння Дакії та Риму досягло апогею в останній чверті І ст. після Р.Х., коли імператор Домініан у 89 р. змушений був укласти з даківським царем Децебалом мир з умовою сплати дакам щорічної данини. Таке становище дратувало римлян, і наступник Домініана Траян здійснив дві масштабні військові кампанії проти Дакії (101–102 та 105–107 рр.), відомі в історії як Траянові війни. Вони закінчилися поразкою даків, смертю Децебала і перетворенням Дакії на римську провінцію» [147, с. 24].
Зазначимо, що воюючи з Дакією, римський імператор Траян західного берега Дністра не чіпав. Тобто, він не чіпав корінних скіфських земель, зачепив тільки прикордоння. Заснований римлянами Кам’янець, у II столітті по Різдву Христовому був їхньою захисною фортецею і, щонайголовніше, — стояв виключно на західному березі Дністра.
Зверніть увагу: якщо раніше історики повсюдно і охоче вживали слово гети, то, починаючи з нової ери, вони геть забули про ці великі і потужні племена. Куди ж вони поділися? В історичній науці не зафіксовано, щоб їх винищили. Одночасно зазначимо: Йордан, котрий написав у VII столітті книгу «О происхождении и деяниях гетов» (доведено до 551 року), про готів нічого не писав. Він писав про гетів — східних і західних. Це вже німецькі та російські історики зробили з них «остготів та вестготів». Те слід добре пам’ятати. Бо відомий німецький історик К. Мілленгоф у праці «Дойче Алтертульскунде» ще 1892 року писав: «Погляди про походження гетів ми повинні перевірити… бо ніхто так, як Грімм не ототожнював гетів із готами. За допомогою всяких наукових штучок-підмін (міт аллен Констендер Гелегерза лисаіт цу ферфехтен гезухт) Грімма манила велика спокуса — пов’язати міцніше історію Германії з античним світом, але… це — обман» [55, с. 71–72].
І далі: «Саме Грімм переназвав «гетів на готів», чим зробив із них германців» [55, с. 71].
Зрозуміло, що саме гети залишили де-не-де свої сліди у Західній Україні, відступаючи з теренів сучасного Причорномор’я на початку нової ери. Тобто ніяких германських племен готів на теренах України бути не могло. Із цього сьогодні слід виходити.
Щодо гунів, то слід зауважити, що теорія про появу «(хунну) із південного Забайкалля на теренах Східної Європи в IV ст.» є цілковитою німецько-російською вигадкою. Послухаємо великого українського письменника Івана Білика, витяг із його історичного дослідження «Аксіоми недоведених традицій: «…Не зважаючи ні на які старання вчених, західніше Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу (гунів. — В.Б.) не знайдено» [82, с. 334].
Що цікаво: не знайдено жодних слідів гунів ні на теренах сучасного міста Кам’янця-Подільського, ні на теренах сучасної Хмельницької області.
А от поняття «гунські криниці» (і самі криниці) на землі славного міста Кам’янця зберігаються уже більше тисячі років. Ней-мо-вір-но!
Тому інший великий українець Анатолій Кіндратенко, вивчивши тих гунів за всіма параметрами життя і діяльності, чітко заявив: «Європейські гуни — предки українців» [143, с. 3].
Я розумію, як сьогодні важко деяким українським історикам-динозаврам сприймати ці нові незаперечні істини. Вони виховані у старій російсько-радянській школі — коли головним доказом була звичайна заборона та гримання кулаком по столу. А сьогодні доводиться працювати головою… Той же Анатолій Миколайович дуже влучно пояснив: «Історія — наука глибоко національна. Кожен народ має свою історію й своє пояснення подій, які стосуються його… В Україні історична наука є. Немає історичної національної науки, як це має місце майже у всіх країнах…
Народ, який не має своєї національної історичної науки, іншими істориками подається як неповноцінний, він для них є об’єктом збиткування та приниження, що власне ми й бачимо в сучасній Руси-Україні. Історія — це як мати: хоча чужі діти й гарні, але свої кращі» [142, с. 6].
Звичайно, завоювавши Дакію, Римська імперія не могла не звертати уваги на сусідні землі давньої Скіфо-Сарматії. Тому, зрозуміло, що вона чинила постійний тиск на ті території, як воєнний, так і економічний. Не забуваймо, що гуни — давні праукраїнські племена — у ті роки вже мешкали у Придністров’ї. Бо, як дослідив професор А.М. Кіндратенко і його колега І.І. Заєць, черняхівська археологічна культура, яка дуже поширена у Кам’янець-Подільському регіоні, є суто українською (І.І. Заєць) та гунською (А.М. Кіндратенко). Як пише О. Пламеницька, «Починаючи з середини III до др(угої) пол(овини) IV ст. у наддністрянському регіоні значно збільшилася чисельність слов’ян, а з кін(ця) IV до тр(етьої) чв(ерті) VI ст. слов’янська колонізація охоплює землі сучасної Молдови, східні райони Волощини й Трансільванії, до Нижнього Дунаю» [147, с. 33].
Не забуваймо, ми говоримо про великі часи наших гунських предків — знамениту Каталаунську битву Аттіли (Гатила) 453 року. І, шановна пані Ольго Пламеницька, у тій битві аж ніяк не йде мова про поразку наших предків. Переможці після битви не тікають зі своєї землі!
Тому про «Гунські криниці» слід завжди пам’ятати. Цікава річ: як би польські магнати та католицька церква не намагалися «витравити» з пам’яті українського народу згадку про ті криниці, подаючи їх як «міська криниця», «Ганська криниця» (Ю.-А. Ролле), та народ чомусь завжди величав їх — Гунськими криницями. Досі так називає! Мені про «Гунські криниці» прості кам’янчани говорили ще 1947 року, під час чергового голоду.
Нагадую також читачам, що після 330 року Велика Римська імперія
