Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

«Мед (медос) — згадується у виписках Пріска після того, як візантійське посольство переправилося через річки Істр, Дрекон, Тірас, «Тіфекас» та інші й рухалось вже скіфською землею: «В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому замість пшениці (давали) просо, а замість вина — так званий по-туземному медос».

Оскільки медос давався замість вина, то це не що інше, як хмільний напій, який виготовляється з меду і частина називається медовухою, хоча для його позначення використовується також слово мед (згадаймо слова пісні або казки: «мед, пиво пили»). Можливо, греки медовуху не виготовляли, бо у них було виноградне вино, тому Пріск не мав відповідного грецького слова і вжив пряму місцеву назву» [142, с. 76].

Отож, згадане Пріском слово мед (медос) є теж давнім українським словом.

«Кам (камос) — (пиво. — В.Б.) слово згадується Пріском у тому ж розділі про харчування посольства: «супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовляється з ячменю. Варвари називають його камос». Був час, коли німецькі вчені, вважаючи гунів монгольськими кочовими племенами, в камосі з ячменю вбачали кумис, що виготовляється з кобилячого молока…» [142, с. 76].

Як бачимо, європейські та російські науковці довгі роки вигадували анекдотичні варіанти щодо українців, їх мови, побуту та іншого, аби не визнавати одним із найдавніших народів Європи, прищеплювали нам меншовартість, у всьому принижували, договорившись у путінські часи, що нас, українців, взагалі ніколи не було.

Та ми є, були і завжди будемо!

2. Роздуми щодо заснування міста Кам’янець-Подільський

Уся вкраїнська історична наука починає розповідати про місто Кам’янець-Подільський із часів братів Коріатовичів — Юрія та Олександра, які, мовляв, «заснувавши місто Кам’янець, надали мешканцям міста грамоту 7 січня 1374 р(оку) й в тій грамоті надали мешканцям міста землі в околицях міста. Ця грамота потім спричинилася до нескінченних суперечок і судових процесів міста з околичними землевласниками. Позовну справу про землі почато містом ще в XVI ст.; проводилася вона на протязі ХVІІ–ХVІІІ, за виключенням часів другої половини XVII ст., коли були на Поділлю політичні заколоти та турецька окупація; потім тягнулася ця справа й за часів російської влади… І був такий момент в 40–х роках XIX ст., що судові канцелярські діла по цій справі десь пропали» [150, с. 46].

Не цитуватимемо далі Юхима Сіцінського за його працею 1930 року, яку чомусь не друкували довгих 64 роки.

Щира подяка шанованому його землякові Мирославу Мошику, який розшукує і друкує ці святі національні шедеври.

Так-от, всі надані кам’янецькою громадою документи (переважно оригінали) російській судовій владі «пропали» ще в «40-х роках XIX ст.» За ними в часи так званих російських революцій зникли копії. Як пише Юхим Сіцінський, сьогодні не залишилося «жодних оригіналів». Ми користуємося виключно «польськими перекладами». Це треба розуміти всім!

Ось як писав Юхим Сіцінський: «Реставруємо це місце (надання братами Коріатовичами місту Кам’янцю земельних наділів. — В.Б.) грамоти в русько-українському перекладі з установкою пунктуації… «далисьмо волю на 20 літ і двісті ланів далисьмо місту між Мукшею й Боговицею від Тарнавської дороги, ліс Откарів; землі ті аж до Дністра дали ми місту, там їх лани виміряли, й дали ми беріг ріки Дністра від устя Мукши до устя Боговиці; і ще крім того дали ми місту для пасовиська вигін од міської криниці до Мукши, а Мукшею низом до ксіонжих нив. А коли — висидять волю, міщани мають давати од ланів по 20 грошей широких плати» [150, с. 48].

Ось як автор Юхим Сіцінський пояснює слова грамоти князів Коріатовичів: «Виходить, що Коріатовичі дали місту Кам’янцю три участки землі: 1) 200 ланів між Мукшею й Боговицею від Тарнавської дороги до Дністра 2) ліс Откарів і 3) вигін для пасовиська від міської криниці до річки Мукші й по річці Мукші до «ксіонжих» нив» [150, с. 48].

Звернімо увагу: місту не надавалося жодного лану землі, жодного квадратного метра за рікою Дністер. А Старе місто Кам’янець розташоване (побудоване) стовідсотково на Західному березі річки, там же й побудована Стара фортеця. Про що це говорить? Тільки про те, що коли князі Коріатовичі писали свою грамоту місту Кам’янець (якщо ця версія не звичайна російсько-польська фальшивка. — В.Б.), місто вже існувало і мало свого правителя, який у ті роки підпорядковувався чи то самому князю Ольгерду, чи то братам Коріатовичам. А щоби наші деякі «місцеві патріоти» не заперечували, наводжу для них витяг про Кам’янець-Подільський із Великої Радянської Енциклопедії (третє видання). Московські академіки знали більше, про що говорили:

«Каменец-Подольский, город в Хмельницкой обл. УССР, в низовьях р. Смотрич (лев. приток Днестра)… возник в кон(це) 11-нач(але) 12 вв. Входил в состав Киевской Руси, а в 13 — 1-й пол(овине) 14 вв. — Галицко-Волынского княжества. Во 2-й пол(овине) 14 в. город захвачен Литвой, в 1430 — Польшей. С 1463 центр Подольского воеводства… В 1672 захвачен Турцией; по постановлению Карловицкого конгресса (1698–99) возвращен Польше. 27 марта (7 апреля) 1793 вошёл в состав России (Московії. — В.Б.)» [25, т. 11, с. 251].

Як бачимо, дуже хитро писали московити свою та нашу історію. Ото Литва та турки Кам’янець «захоплювали», і Польща у 1699 році не звільнила Кам’янець, а отримала за «постановлением Карловицкого конгресса», немовби той конгрес не був підсумком Віденського розгрому Османської імперії 1683 року і немовби Московія не перебувала у союзі з Османами довгих 200 років та не втекла з того союзу у 1686 році, розділивши з Польщею навпіл Україну. Тому і «вошел» Кам’янець до складу Московії «добровільно», а не був «захоплений» московитами внаслідок третього поділу Речі Посполитої.

Отаке історичне непорозуміння!

Та останню крапку про походження Кам’янця-Подільського поставили уже в XX столітті архітектор-реставратор Є. Пламеницька, яка довгі роки другої половини століття працювала «реставратором оборонних споруд Старого міста (1945–1994)» та її донька Ольга Пламеницька.

Ось що повідомляє шановна Ольга Пламеницька у фундаментальній праці «Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець (пізньоантичний — ранньомодерний час), видання Сисина 2012 року.

Послухаємо: «Переконливу крапку в цій дискусії (про походження Кам’янця-Подільського. — В.Б.) поставила архітектор-реставратор Є. Пламеницька, яка в 1960–ті рр. виявила у Старому замку давньоруське ядро XI–XIII ст,.. а в 1980 р. відкрила на острові Старого міста залишки житлової забудови XII–XIII ст. Ці дослідження, підтримані археологами [Винокур, Петров 1983, 1996, 1997] спростували гіпотезу щодо заснування міста у середині XIV ст. литовськими князями Кар’ятовичами, що ґрунтувалися на недатованому повідомленні білорусько-литовських літописців, якої трималися Н. Молчановський, М. Дашкевич та О. Прусевич, а з сучасних дослідників — Я. Дашкевич» [147, с. 533].

Послухаємо нашу авторку далі:

«Відмінністю другого періоду досліджень (1945–1999) стало перенесення акценту з джерелознавчих студій на натурне