Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський

Коли російські історики пишуть, що великий князь невчасно виступив, бо не зумів зібрати війська, знайте — то чергова московська брехня. За це князя (сотника або тисячника) усували від посади і знищували. Бо в тій же Ясі чітко записано:

«4. Ще говорив: усякого…, який не може впорядкувати свій десяток, ми проголошуємо винним з жінкою і дітьми, і вибираємо… (на його місце. — В. Б.) когось із його десятка. Так само (чинимо) з сотником, тисячником і темником» [40, с. 102–103].

Ми навели ці закони Чингісхана, які свято виконувалися у Золотій Орді за ханів Тохти й Узбека, неспроста. Вони мали прямий і безпосередній стосунок до Московського улусу (князівства) того часу.

У першому томі нашої книги дуже докладно описано боротьбу за владу в ростово–суздальській землі, що тривала з 1304 до 1328 року. Не станемо повторно вертатися до аналізу мерзенних діянь московитів. Виклад тих подій в московській історіографії має концептуально неправдивий характер. Ось звідки він походить. Згідно з твердженням російської історії, великим князем Володимирським з 1317 року став старший син Данила, тобто внук Олександра Невського — Юрій Данилович. Після внутрішніх чвар між Юрієм і Михайлом Тверським, які тривали в 1317–1318 роках і в яких загинула дружина Юрія, сестра хана Узбека — Кончака, обидвох князів викликали у ставку хана, яка розташовувалася «на березі моря Сурозького, або Азовського, в гирлі Дону».

22 листопада 1318 року Михайла Тверського страчено за вироком суду, який очолював Кавгадий.

Зверніть увагу, навіть М. М. Карамзін був змушений визнати, що хан Узбек довго вагався і не затверджував рішення суду. Мабуть, він мав інформацію, яка спростовувала докази звинувачення.

Наведемо слова М. М. Карамзіна: «Узбек… остерігався бути несправедливим, врешті, обманутий згодою несумлінних суддів, однодумців Георгієвих (Юрія. — В. Б.) і Кавгадиєвих, затвердив їх вирок» [41, том IV, с. 258].

Проте найцікавіше відбувалося далі. Хан Узбек зі своїми військами рухався до кордону з Хулагуїдами, щоб розпочати з ними війну. Навіть ВРЕ (третє видання) підтверджує факт війни 1319–1320 років.

А ось що на цю тему повідомляв М. М. Карамзін:

«Узбек їхав тоді… до берегів Тереку з усім військом, багатьма знаменитими данниками і Послами різних народів» [41, том IV, с. 257].

Цілком природно, що військова дружина Володимирського улусу, швидше за все — тьма, перебувала у складі військ хана Узбека в тому воєнному поході. Але сталося неймовірне: князь Юрій раптово покинув війська хана і вже до літа 1319 року опинився у Новгороді, де разом із новгородцями «від 12 серпня до 9 вересня» облягав Виборг.

Проте ще більші несподіванки очікують нас попереду.

Зауважте, ми викладаємо події чітко за російськими джерелами, у їхньому хронологічному порядку.

Знову надамо слово М. М. Карамзіну:

«Дмитро Михайлович (Тверський. — В. Б.) виходив для себе в Орді титул Великого Князя, і Цар Узбек прислав з грамотою вельможу, Севенч–Бугу, возвести його на престол Володимирський. Марно Георгій (Юрій. — В. Б.) молив Новгородців йти разом з ним до Володимира, він мав їхати туди сам і дорогою ледь не потрапив у руки Олександра Михайловича Тверського, який відняв у нього обоз і казну. Георгій тікав до Пскова… стурбований власною небезпекою, Великий Князь (??? — В. Б.) поїхав у Новгород… Довідавшись, що Дмитро Михайлович, окрім покровительства Узбекового, має сильне військо у Великому Князівстві і що народ, який любив його батька (Михайла Тверського. — В. Б.), сердечно ставиться й до сина, Георгій наважився на деякий час залишитися у Новгороді, бо міг через відсутність втратити і цей важливий престол. Новгородці ходили з ним до берегів Неви і там, де вона витікає з Ладозького озера, на острові Оріховому, заклали фортецю Оріхівську…» [41, том IV, с. 265–266].

Перш ніж прояснити московську побрехеньку, зауважу читачам, що в тому ж 1319 році, коли Юрія при армії не було, хан Узбек стратив знаменитого Кавгадия — людину ханської крові. Про це російські історики чомусь намагаються замовчувати. Мабуть, зі скромності. До речі, і Дмитро Тверський призначений Великим володимирським князем все того ж знаменитого 1319 року.

Так що ж насправді відбулося в далекому 1319 році? Що намагається прикрити своїм словоблуддям московська історія?

Ці питання винятково важливі, адже за ними стоїть зміна династії Рюриковичів на династію Чингісидів у майбутній Московській державі. Тому простежимо цей процес особливо ретельно.

Отже, без сумніву, Олександр Невський був одружений з дочкою хана Батия, інакше хан Узбек ніколи не віддав би свою сестру Кончаку за онука Олександра Невського — Юрія. Васал і раб хана не мав права на подібну честь. Це — аксіома, і вона справді незаперечна, якщо опиратися на арабських та перських істориків, які пишуть про хана Узбека (див. праці В. Г. Тизенгаузена). Про це ж говорить і російський професор І. М. Березін. Послухаймо:

«Права монгольського дворянства полягали у начальствуванні над нижчими і у звільненні від податків та повинностей. Вищі шляхетські роди не змішувалися з нижчими: для їхнього розпізнання служили свого роду герби — тамги» [40, с. 49].

У нашому випадку йдеться не просто про знаменитий рід, а про рід царський, божественний. Тому московська брехня зовсім недоречна.

Сьогодні тяжко встановити, в якому місяці 1319 року Юрій втік від Узбека. Швидше за все, він утік з Володимира, куди був посланий ханом, щоб доправити гроші для армії. Але це не має значення, бо вся оповідь — вигадана. Вона прикриває значно важливіший факт. Зверніть увагу: в Новгороді завжди сиділи представники хана — баскаки, які не могли допустити Юрія до «новгородського престолу». Щось же з ними трапилося, що вони не заарештували князя ні у Пскові, ні в Новгороді. Про це ми дізнаємося пізніше — на той час їх (баскаків) у Новгороді і Пскові не стало, бо ті міста підпорядкував собі литовський князь Гедимін. М. М. Карамзін про це промовчав, інакше б його розповідь про «великого князя Юрія» перетворилася на пусту побрехеньку. Але московити у своїй облуді пішли далі, бо приписали своєму московському князеві укладення Оріхівського миру.

Послухаймо М. М. Карамзіна:«… юний Король Магнус надіслав вельмож у стан Георгіїв (Юрія. — В. Б.) з доброзичливою пропозицією, для обопільної користі. Її було прийнято» [41, том IV, с. 266].

Так у вільних новгородців поцупили 30–річний період їхньої героїчної історії і приписали московиту–втікачеві. Брехали багато, по–серйозному.

Мені довелося спеціально звертатися до «Грамот Великого Новгорода та Пскова», виданих у 1949 році Інститутом історії Академії наук СРСР. У них під № 38 міститься «Оріховецький договір», де чітко сказано: