Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

імені зі списку професіоналів. Його життя було позбавлене сенсу. Він цілковито залежав від своїх кишок. Вони були його господарем і вказували, що йому можна робити, а чого не можна. Протягом наступних кількох тижнів доктор Качановський побоювався, що пацієнт може покінчити життя самогубством. Нарешті, хворий зрозумів, що має певні можливості і що може постати проти тиранії кишечника. Трішки більше як через рік він позбувся своїх проблем зі здоров’ям і повернувся до виконання професійних обов’язків. Цей день став особливим і для нього, і для лікаря Качановського. Звичайно, туалет був поряд із кабінетом пацієнта, але його кишечник уже не створював для нього проблем. Раз на кілька місяців він зустрічається з доктором Качановським, і якщо лікар не запитає його про кишечник, то колишній пацієнт про нього навіть не згадає.

Отже, дерефлексія може бути ефективною лише в тому разі, якщо пацієнт спрямує свою свідомість на позитив. Він повинен думати про свої нагальні потреби, про сім’ю, а не про проблеми. Іншими словами, він має зрозуміти сенс свого життя. Занепокоєння собою чи то із жалю, чи то із презирства не розірве замкнуте коло хвороби. Ключем до здоров’я є самореалізація.

Цю думку підтверджує Гордон Оллпор, який колись сказав: «Коли фокус прагнень зміщується з конфлікту на безкорисливі цілі, життя покращується, навіть якщо невроз і не зникає цілковито».

Зигмунд Фройд одного разу також використав дерефлексію. Бруно Вальтер61 поскаржився на біль у руках, але після питань Фройда визнав, що біль зникає, як тільки він цілковито віддається роботі у Віденській опері. Фройд порадив йому поїхати на Сицилію і ознайомитися з місцевим мистецтвом. Бруно потребував не аналізу, а дерефлексії над своїми проблемами, хоча й мистецького спрямування.

Насамкінець переглянемо показання щодо парадоксальних намірів та дерефлексії з перспективи того, що логотерапія описує як чотири характерні взірці реакцій на невротичні проблеми:

І. Помилкова пасивність. Це шаблон поведінки, характерної для неврозу тривоги, фобічних станів чи обидвох разом, а саме уникання ситуацій, у яких пацієнт із огляду на тривожні очікування передбачає повторне виникнення своїх страхів. Тут ідеться про таку модель поведінки, як «утеча від страху».

ІІ. Помилкова активність. Цей поведінковий шаблон визначальний передусім для обсесивно-компульсивного неврозу. 1. Індивід, замість того щоб уникати конфліктних ситуацій, бореться зі своїми нав’язливими станами і таким чином посилює їх. Ця боротьба мотивована двома основними страхами: а) що нав’язливі ідеї вказують на неминуче або фактичне психотичне захворювання; б) що нав’язливі стани певного дня призведуть до спроб убивства когось чи самогубства. Однак боротьба з нав’язливими станами збільшує їхню силу та здатність поневолити пацієнта, так само як уникання страху (що виникає зі страху перед страхом) збільшує страх під час неврозу тривоги, оскільки протидія підвищує дію. 2. Інший аспект помилкової активності спостерігаємо під час сексуального неврозу, а саме боротьби за щось, коли варто боротися проти чогось: прагнути досягти оргазму, підвищити потенцію. Проте таке «прагнення до щастя» приречене на невдачу.

На відміну від цих негативних, невротичних, «помилкових» моделей поведінки, можна виділити два позитивні, терапевтично ефективні контрзаходи щодо невротичної поведінки:

III. Правильна пасивність. Цей шаблон поведінки демонструють пацієнти, які за допомогою парадоксальних намірів висміюють свої симптоми, не намагаючись утекти від них (фобії) чи боротися з ними (нав’язливі стани).

IV. Правильна активність. Завдяки дерефлексії пацієнт може ігнорувати свій невроз, зосередивши увагу не на собі, а поза собою. Однак це можливо лише тією мірою, якою він переорієнтовується на унікальний сенс свого життя. І саме цей пошук сенсу є завданням екзистенціального аналізу.

Логотерапія під час лікування психозів

Логотерапія має свою специфіку під час лікування психозів. У цьому разі терапевт повинен зробити так, щоб відокремити особистість пацієнта від психозу, на який той страждає. Таке самовідокремлення ґрунтується на психоноетичному антагонізмі, невід’ємній здатності людини вільно вибирати як внутрішні, так і зовнішні обставини. Це означає, що під час лікування психозів логотерапія, по суті, спрямована на ту частину особистості, яка залишається здоровою.

Ендогенна депресія

Спочатку викладемо певні загальні міркування про ендогенну депресію. У поєднанні з медикаментозним лікуванням та шоковою терапією логотерапія повинна підтримувати пацієнта, змушуючи його повірити, що він невдовзі позбудеться своїх страждань. Він не повинен оцінювати свого депресивного стану. Натомість має себе переконувати: «Я бачу тільки сіре. Але, хоча небо і можуть затягнути хмари, сонце все одно світить. Аналогічно я не бачу сенсу свого життя під час депресивної фази, але сенс усе-таки є». Пацієнт повинен припинити боротьбу зі своєю депресією, бо так він ніколи не переможе. Я часто поміщав пацієнтів у лікарню тільки для того, щоб показати їм, що вони лише хворі, а не через те, як часто вони вважають (тенденція до самознецінювання), що в них немає сили волі.

Пацієнта, що страждає від ендогенної депресії, слід звільнити від жахливого тягаря почуття провини. Психологічно аналізувати такі патологічні почуття (навіть за допомогою екзистенціального підходу) може бути дуже небезпечно, оскільки це посилить патологічні схильності пацієнта до самокартання і може призвести навіть до його самогубства!

Прокоментуємо застосування методики парадоксальних намірів у випадках, що пов’язані із суїцидальними ідеями та імпульсами. Запам’ятаймо, що застосування парадоксальних намірів допустиме лише тоді, коли спроба самогубства є наслідком нав’язливого стану, з яким пацієнт інтенсивно бореться (це тільки підсилює симптом). У ситуації, коли пацієнт ототожнює себе із суїцидальним імпульсом (як це трапляється під час ендогенної депресії), парадоксальний намір тільки збільшить небезпеку, а отже, його застосування протипоказане. Це переконливо вказує на те, що не можна призначати терапію, якщо вона не ґрунтується на ретельній індивідуальній діагностиці.

Щоб розкрити небезпеку самогубства, навіть коли пацієнт приховує свій намір, я розробив простий діагностичний метод. Він дасть змогу психіатрові швидко визначити наявність або відсутність у пацієнта суїцидальних намірів. Пацієнтові ставлять два запитання: 1) Ви плануєте скоїти самогубство? Відповідь завжди є негативною, бо якщо пацієнт справді не має такого наміру, він заперечить, а якщо просто приховує його, то також дасть заперечну відповідь; 2) чому ні? (Це питання має визначити: пацієнт каже правду чи обманює.) Пацієнт, який правдиво відповідав на перше запитання, матиме готову відповідь і на друге. Він може стверджувати, що не має такого наміру з огляду на відповідальність перед собою і своєю сім’єю, покликання чи, можливо, через релігійні переконання. З іншого боку, пацієнт, який намагається не розкривати своїх справжніх намірів чи, можливо, якомога швидше виписатися з лікарні, може й не мати готової відповіді. Щобільше, він почне демонструвати типовий взірець поведінки — неспокійно соватися на своєму стільці, не маючи жодної правдоподібної відповіді на це несподіване запитання, переконливого аргументу на те, щоб продовжувати своє життя, оскільки депресивна людина почувається абсолютно безнадійною, насправді вважаючи, що її життя позбавлене сенсу.

Отже, парадоксальні наміри не слід застосовувати під час психотичних депресій, а лише в тих випадках, коли людину переслідує нав’язлива ідея про те, що вона може спробувати скоїти самогубство. Індивід із нав’язливим станом не прагне самогубства, а боїться його. Тільки такого пацієнта «можна спонукати» (звичайно, іронічно) покінчити життя самогубством.

Варто запропонувати ще й іншу стратегію, розроблену для того, щоб допомогти психіатрові в терапії