Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
Зі своєї розмови з лікарем пацієнт дізнався, що в обох випадках йому доведеться щось утратити. Проте в одному це буде щось порівняно незначне, а в другому — незрівнянно велике. Молодий чоловік уже й без допомоги лікаря знав, як йому бути. Він ухвалив своє рішення і зробив це самостійно. Завдяки роз’яснювальній бесіді.
Таку процедуру зведення кількох можливостей до спільного знаменника можна використати для доброї мети, коли потрібно порівняти «речі», а не цінності. Для наочності наведемо такий приклад. У молодого чоловіка внаслідок мозкової емболії65 паралізувало одну сторону тіла. Він був у відчаї через свою фізичну неповносправність і втратив надію на покращення свого стану. Однак лікар допоміг пацієнтові усвідомити сенс життя. Незважаючи на хворобу, є речі, які ще можуть надати його життю сенсу. Хвороба не зруйнувала підвалин економічного становища пацієнта, оскільки він отримав пенсію. Пацієнт зрозумів, що такий тип паралічу міг би поставити хрест на кар’єрі професійного боксера, але не обов’язково позбавив би його сенсу життя. Таким чином, пацієнт збагнув, що повинен ставитися до свого життя стоїчно та по-філософському. Лікар порадив йому читати вголос, щоб виправити порушену інсультом вимову. Для читання пацієнт вибрав книгу Сенеки «Про щасливе життя».
Нам слід пам’ятати про ті ситуації, коли психотерапевт не може залишити пацієнта наодинці. Лікар не може дозволити хворому впасти. Він повинен діяти, як досвідчений альпініст, що тримає ослаблений канат для тих, хто йде за ним, щоб вони могли підніматися самостійно. Але, якщо є загроза падіння, він, не вагаючись, потягне за канат, щоб урятувати товариша. Таку допомогу логотерапевт і медичний душпастир мають надати пацієнтові в особливому випадку, як-от загроза самогубства. Але такі винятки лише підтверджують правило, що загалом лікар має розглядати питання цінностей максимально обережно, дотримуючись обмежень, які ми окреслили.
За допомогою екзистенціального аналізу ми намагалися розв’язати духовні та аксіологічні проблеми логотерапії, заклавши фундамент для медичного душпастирства. Тепер ми усвідомлюємо особливі вимоги до психотерапії, для якої актуальні питання цінностей. А що повинен знати лікар, який розпочинає таку психотерапію? Чи можна навчити медичного душпастирства або психотерапії в такому розумінні?
Психотерапія є своєрідним мистецтвом. У ній завжди є ірраціональний елемент. Адже інтуїція і чутливість лікаря відіграють важливу роль. Бирд, який уперше запровадив поняття неврастенії, уже давно зауважив, що коли лікар, лікуючи двох неврастеніків, застосовує однакову методику, то він, безсумнівно, помилиться щонайменше лише раз. З огляду на це постає питання: чи можна взагалі говорити про абсолютно правильну психотерапію? Чи, може, варто говорити про індивідуальну психотерапію, яку застосовує лікар до конкретного пацієнта? У будь-якому разі психотерапія нагадує рівняння з двома невідомими — ірраціональними факторами як із боку лікаря, так і пацієнта.
Психоаналіз довго вважали специфічною терапією, що лікує причини психічних порушень. Але психічні комплекси і травми, які він кваліфікує як патогенні, є, напевно, універсальними і тому не можуть бути причиною захворювань. Утім психоаналіз допоміг багатьом людям, і тому його слід уважати неспецифічною терапією.
Розуміння того, що психічний розлад має психогенний характер, ще не означає, що для його лікування необхідна психотерапія. З іншого боку, психотерапію можна застосовувати, навіть якщо вона не лікує причин хвороби. Іншими словами, терапія може розв’язувати проблеми, навіть якщо вона не є специфічною. Логотерапію також можна застосовувати для лікування таких розладів, хоча вона не є ані специфічною, ані такою, що лікує причини хвороби. За певних обставин процес лікування мудро розпочинати з верхніх шарів пірамідальної структури, до якої прирівнюємо людину, щоб забезпечити пацієнтові духовну опору, навіть якщо його проблеми пов’язані з нижчими рівнями — психікою або тілом.
Проте медичне душпастирство не лікує тільки неврозів. Воно належить до обов’язків кожного лікаря. Хірург повинен застосовувати цю методику так часто, як і невролог чи психіатр. Відмінність лише в тому, що логотерапевт має іншу мету, ніж хірург. Після ампутації хірург знімає гумові рукавички і, здається, завершує свій лікарський обов’язок. Але якщо пацієнт потім скоїть самогубство, то яка користь із операції? Чи не є частиною лікарських обов’язків якось впливати на ставлення пацієнта до болю після хірургічного втручання чи до життя з фізичними обмеженнями після операції? Чи не є правом і обов’язком лікаря формувати ставлення пацієнта до своєї хвороби? Коли операція завершується, починається робота медичного душпастиря. Бо щось має лишитися після того, як хірург відкладе свій скальпель. Бувають також випадки, коли хірургічне втручання неможливе, як, наприклад, у разі невиліковної недуги66.
Просто заспокоїти пацієнта недостатньо. Важливо дібрати правильні слова в потрібний час. Вони повинні торкнутися самісінького центру пацієнтової проблеми.
Відомому адвокатові треба було ампутувати ногу через артеріосклеротичну гангрену. Коли він уперше встав із ліжка після операції, щоб спробувати пройтися на одній нозі, то розридався від усвідомлення свого стану. Тоді лікар запитав його, чи він сподівався пробігти милю за чотири хвилини? Тому що тільки в такому разі він має підстави впасти в розпач. Пацієнт усміхнувся. Він зрозумів, що втрата ноги не позбавить його життя сенсу. (Приклади важливо брати зі світу спорту зі згаданих раніше причин: пацієнти можуть «стати хорошими спортсменами», вони можуть дізнатись, що труднощі роблять життя більш значущим і ніколи не позбавляють його сенсу. Навпаки, хороший спортсмен сам шукає труднощів. Порівняймо, наприклад, кінні перегони з перешкодами. Що вищу перешкоду подолано, то кращий результат для вершника.)
Пацієнтка, хвора на туберкульоз кісток, дізнавшись, що їй ампутуватимуть ногу, написала подрузі лист, у якому натякнула на самогубство. Лист потрапив до рук хірурга, що якраз чергував у відділі. Він вирішив порозмовляти із жінкою. Лікар сказав їй, що втрата ноги не може позбавити її життя сенсу. Адже вона не мураха, яка, втративши ногу, не зможе досягти поставленої мети — постійно рухатися на всіх шести ногах, щоб бути корисною для своєї спільноти. Життя людини зовсім інакше. Розмова молодого лікаря з пацієнткою нагадувала філософський діалог. Його старший колега, який наступного ранку оперував хвору, і досі не знає, що, незважаючи на успішну операцію, пацієнтка була за мить від смерті.
Медичне душпастирство призначають у тих випадках, коли в житті пацієнта виникають непереборні обставини — невиліковна хвороба, каліцтво, хронічна інвалідність. Воно корисне також у ситуаціях, коли люди стикаються із життєвими труднощами. Медичне душпастирство допомагає пацієнтові перетворити свої страждання на внутрішнє досягнення, утіливши, таким чином, цінності ставлення.
Сфера дії логотерапії і передусім екзистенціального аналізу перебуває на межі між медициною та філософією. Медичне душпастирство функціонує в царині між медициною та релігією. Той, хто йде вздовж кордону між двома країнами, повинен пам’ятати, що за ним спостерігають із обох боків.
Отже, медичне душпастирство перебуває між двома царствами. Це прикордонна територія — нічия земля. Водночас це
