Демократія - Кондоліза Райс
Президент знову попросив мене зібрати основних членів Ради національної безпеки — віце-президента, держсекретаря та міністра оборони — і відповісти на прохання Пастрани надати військову допомогу. Дискусію відкрив Колін Павелл. «Я скептично оцінюю можливість успіху і не впевнений у бажанні Пастрани йти проти ФАРК», — сказав він. Павелл додав, що Держдепартамент уважає, що мільйони доларів, які США витратили на спробу переконати селян вирощувати альтернативні культури, змарновано. Усі з цим погодилися, і я після наради пішла до Овального кабінету й сказала президентові, що очевидного способу вийти із трясовини в Колумбії немає. Отакою була наша позиція, коли 26 травня 2002 року обрали Альваро Урібе.
Під час передвиборчої кампанії Урібе обіцяв країні «демократичну безпеку», як він це сформулював. Він був відвертим: досі колумбійський уряд намагався вести перемовини зі слабких позицій. Вони зазнали невдачі. А він піде іншим курсом: розтрощить загони повстанців, відновить контроль уряду, проведе політичні реформи й погодиться лише на капітуляцію повстанців із обох боків політичного протистояння.
Вибори Урібе і його завзятість змінили умови й масштаби участі США в Колумбії. Мені Урібе став зрозумілішим, коли новообраний президент завітав до мого офісу в Білому домі 21 червня, за два місяці до складання присяги. Радник із національної безпеки часто зустрічається з політичними лідерами, які ще не є очільниками держав або ще не пройшли інавгурацію. Наприкінці таких зустрічей мимохідь може зайти президент. Це частково питання протоколу, але водночас дає президентові змогу ніби здаля, без зобов'язань, оцінити людину.
Коли Урібе увійшов до кабінету, я відразу ж окинула його оком: приземкуватий, але хода впевнена. Він справив на мене враження людини непохитної, цілеспрямованої, поважної, без особливого почуття гумору. Я запитала, що він називає «демократичною безпекою». Урібе пояснив, що в Латинській Америці «безпека» здавна асоціювалася з правими диктаторами, а він прагнув дистанціюватися від цього. Тож під цим виразом він розумів безпеку всіх колумбійців — і політичних союзників, і супротивників.
Ми обговорювали проблеми його країни й «План Колумбія». Він наголошував на потребі військової допомоги. «Лише з економічною допомогою ми їх не подолаємо», — сказав він. Я заперечила й узялася пояснювати, що Конгрес обмежує наші дії. На півслові двері розчинилися, трапивши колумбійців зненацька. Президент не має стукати в двері. Урібе схопився на рівні ноги й так і стояв, говорячи про свої надії на мир у країні. Президент Буш слухав, а тоді запитав, чи він серйозно налаштований завдати ФАРК поразки. «Так!» — вигукнув новообраний президент.
Після інавгурації, через два місяці, Урібе повернувся до Вашингтона. Цього разу його приймали в Овальному кабінеті. Зарубіжні лідери, які входили до цього невеликого, але елегантного бастіону демократичного урядування, здавалося, відчували, який потенціал тут панує. Зазвичай вони приходили сюди, аби переконати його хазяїна в тому, що США мусять підтримати їхню справу, хоч який страшний виклик за нею міг стояти.
Урібе досяг свого за лічені хвилини. Він сказав президентові, що не хитнеться в боротьбі проти терористів, ФАРК, використовуючи мову, якою сам президент Буш висловлювався після 11 вересня. Визнаючи, що збройні формування теж винні у хаосі в країні, він зобов'язався демобілізувати АУК та інші групи або й почати поборювати їх. А коли президент легко порушив питання про співробітництво між правими збройними формуваннями та колумбійською владою, не відступився. Він пообіцяв використати всю силу правової системи, аби притягти їх до відповідальності, яку б високу посаду вони не обіймали. Він додав, що це єдиний спосіб відновити довіру до правової влади, законодавчого органу, зокрема президентської влади.
Президент Буш мав останнє запитання, від якого, щиро кажучи, мене пересмикнуло: «У вас вистачить снаги вбити їхніх лідерів? Бо це єдиний спосіб покласти усім їм край». Сидячи на софі навпроти колумбійського міністра закордонних справ, я думала про те, чи їй та іншим членам делегації запитання президента не здасться надто нецеремонним. Потрібно було мати твердий характер, щоб вижити за умов насильства в колумбійській політиці. Тим часом батько Кароліни був президентом країни, пережив багато замахів, намагався провести реформи і, зрештою, не зміг цього зробити через насильство. Вона була втіленням колумбійського досвіду. І хто ж такі були ми, американці, аби так напролом ставити під сумнів їхню рішучість?
Урібе не зморгнув. «Так, пане президенте, — відповів він. — Я даю вам своє слово». Коли колумбійці вийшли, я зрозуміла, що між обома чоловіками утворився тісний зв'язок. Новообраний президент переконав Джорджа Буша, що саме він урятує свою країну, хоча шанси були нерівними.
Незабаром ми в уряді побачили, наскільки нерівні ці шанси, навіть якщо наш новий партнер такий рішучий. Щоб підкреслити глибину виклику Урібе, ФАРК здійснила мінометний обстріл під час серпневої інавгурації, убивши в столиці чотирнадцять осіб. У своїй промові президент Колумбії не згадував про насильство, проте скасував публічні святкування, побоюючись убивства. У наступні дні праві збройні загони помстились і вбили понад сотню людей.
Урібе не відступився. Він оголосив у країні надзвичайний стан, але не стан облоги. Ця відмінність дуже важлива, бо останній передбачає призупинення громадянських свобод. Новий президент скаже своєму народу і всім, хто захоче слухати, що він хотів реалізувати безпеку за допомогою демократичних інститутів: їх би він не ліквідовував. Для нас це стало підтвердженням того, що він був відданий саме демократичній частині «демократичної безпеки».
Урібе знайшов інші способи сигналізувати про свою рішучість. Через кілька тижнів після того, як він обійняв посаду, уряд видав позов на стягнення 800 млн доларів із 300 000 найбагатших колумбійців та 120 000 компаній. Це було потрібно для забезпечення навчання й спорядження тисячам нових солдатів і працівників поліції та створення нових сил безпеки з частковою зайнятістю чисельністю до 100 000 рекрутів. Він був поважною людиною і знав, що має обмаль часу на зміну курсу країни. Але він намірявся це зробити, перебудовуючи колумбійські політичні інститути й реалізуючи свої владні повноваження через них. У певному розумінні, допомагаючи колумбійській
