На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Коли ще тривала Чортківська офензива, у Львові в червні 1919 р. відбулися переговори між польським командуванням та української делегації на чолі з генералом Армії УHP С. Дельвіґом, до якої також входили представники Галицької армії. Під час перемов обговорювали не лише питання припинення війни, а й можливість співпраці проти більшовиків. У ніч на 16 червня було підписано угоду, яка зобов’язала обидві сторони припинити бойові дії й відвести війська на лінію, яку вони займали станом на 1 червня 1919 р. Оскільки ця угода не враховувала здобутки Чортківської офензиви (керівник української делегації не був проінформований про неї), командування Галицької армії проігнорувало її. Наддніпрянські делегати запевнили, однак, що УНР давно ліквідувала свій польський фронт і що за наказом головного отамана бойові дії не веде. Командування Війська польського відтак зупинило війну на волинському напрямку. У спеціальній телеграмі С. Петлюри до польського командування від 17 липня 1919 р. іще раз було підкреслено прагнення до «мирного співжиття з польським народом та ведення спільними силами боротьби з більшовиками» за умов виконання угоди від 16 червня. Загалом позитивно поставившись до цієї телеграми, поляки висловилися щодо необхідності подальших переговорів. Хоча й пізніше траплялися дрібні сутички, війна між Польщею та УНР фактично завершилася.
Війна Польщі проти ЗОУНР також завершувалася, і українці її програвали. Можливість відступу всієї Галицької армії за Збруч, на територію Наддніпрянщини, керівництво ЗОУНР і командування розглядало ще в травні 1919 р. Метою такого переходу було об’єднання з Армією УНР в одну потужну військову силу, здатну обстоювати українську незалежність хоча б на частині українських земель, звідки можна було б вести боротьбу за решту. Водночас розглядали й альтернативний план — перейти за Збруч на територію, контрольовану більшовиками, щоб разом із Червоною армією продовжувати війну проти поляків. Звісно, перший варіант опрацьовували більш серйозно й 1 червня прийняли як подальший план дій. Зупинення польського наступу й Чортківська офензива відклали цей задум, але лише на півтора місяці.
Під час останнього польського наступу в липні 1919 р. диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич розпочав переговори з головним отаманом С. Петлюрою про перехід Галицької армії на контрольовану Армією УНР територію. 16 липня з полудня галицькі стрільці почали перехід Збруча. Уряд ЗОУНР та Начальна команда Галицької армії перебралися до Кам’янця-Подільського — ставки С. Петлюри та уряду УНР. З відступом Галицької армії за Збруч припинилася дев’ятимісячна українсько-польська війна. Формально вона завершилася під час переговорів у Дембліні, де 1 вересня 1919 р. представники УНР і Польщі підписали перемир’я, що встановлювало кордон по лінії Збруча. Наслідком цієї війни для галицьких українців стала втрата національної незалежності, для решти України — втрата чималої території, виснаження сил боєздатної армії, яка могла знадобитися для боротьби за українську самостійність, і втрата тисяч життів мирних жителів і солдатів. Вважають, що війна забрала 10 000 польських і 15 000 українських життів. Східна Галичина стала найбільш зруйнованим краєм, який у 1919 р. отримала Польща.
Дипломатична боротьба за Східну Галичину й Волинь, однак, не була завершена. Держави Антанти все ще не ухвалили остаточного рішення про маркування польського кордону на сході. Вони продовжували розглядати Росію як свого союзника з часів Першої світової війни й усе ще чекали, що радянська влада там впаде. У разі приходу до влади в Росії антибільшовицьких сил, які підтвердять свої союзницькі зобов’язання, представники країни мали також узяти участь у визначенні східного польського кордону. Саме тому Ю. Пілсудський не хотів покладатися на вердикт Антанти й здійснював власну політику. Вона полягала в утворенні в Східній Європі поясу союзних антибільшовицьких держав навколо Польщі, що відділятимуть її від Росії. Ліквідація ЗУНР відкрила С. Петлюрі шлях до порозуміння з Польщею з метою спільної боротьби проти радянської Росії, на що й розраховував Ю. Пілсудський. 2 грудня 1919 р. та 21 квітня 1920 р. представники УНР підписали з Польщею угоди, у яких взамін на допомогу у відновленні української державності в Наддніпрянщині фактично визнали польську владу в Західній Волині та Східній Галичині.
Політичний провід ЗУНР і командування Галицької армії почувалися зрадженими, однак не опускали рук. Усе ще розраховуючи на завоювання прихильності Антанти, диктатор Є. Петрушевич ужив заходів щодо налагодження зв’язків з антантівським союзником — генералом А. Денікіним. Результатом цього став перехід Галицької армії в листопаді 1919 р. на бік Добровольчої армії А. Денікіна. Водночас західні держави були засипані галицькими нотами, відозвами, зверненнями з доведенням українських прав на Галичину. Становище краю залишалося невизначеним. З одного боку, 8 листопада 1919 р. було прийнято Декларацію Верховної Ради союзних і об’єднаних держав із приводу східного кордону Польщі, за якою цей кордон мав проходити так званою «лінією Керзона» (Гродно — Брест — Грубешів — Рава-Руська — Перемишль). З другого, — 21 листопада 1919 р. Польщі було передано мандат Ліги Націй (нового найвищого міжнародного органу) на управління Східною Галичиною протягом 25 років. У краю повинен був діяти власний сейм із правом вирішувати деякі питання внутрішньополітичного життя, а населення Східної Галичини мало бути представлене й у польському сеймі.
Проблема приналежності Східної Галичини й Західної Волині загострилася влітку 1920 р. Польський наступ в Україні не призвів до розгрому Червоної армії, і її контрнаступ досягнув у липні Збруча. Західні держави, прагнучи забезпечити мир у регіоні, пропонували Радянській Росії зупинитися на «лінії Керзона», а Польщу змушували відмовитися від Галичини й Волині заради миру. Проте жодна зі сторін не погодилася на диктат Антанти, розраховуючи на власну цілковиту перемогу. У результаті жодна з них не досягла бажаного, і сторони сіли за стіл переговорів. Їхнім результатом було підписання 18 березня 1921 р. Ризького договору, за яким Західна Волинь і Східна Галичина входили до складу Польщі, а решта українських земель відходила радянській Україні. Західні країни не визнавали положень цього документа
