На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Мотивацією польських бойових дій проти Галицької армії був повний її розгром і зайняття території до Збруча. Водночас у війні проти Армії УНР польське командування прагнуло лише відбити С. Петлюрі охоту воювати з Річчю Посполитою. Волинь, окрім того, мала відіграти ключову роль у польському плані наступу: поляки прагнули зайняти Луцьк і колію Рівне — Сарни, звідки можна було провести маневр фланкування Галицької армії. Проти Армії УНР було скеровано сильний корпус генерала Д. Одрі й частини Волинського фронту генерала А. Карніцького, а проти Галицької армії — групу «Схід» генерала В. Івашкевича. Українській Начальній команді було відомо про зосередження великих сил противника, і її керівництво передбачало травневий наступ поляків. Враховуючи реальне співвідношення сил і стан армії, начальник штабу Галицької армії пропонував зосередити головні сили, а в разі наступу противника — усе військо на південному карпатському фланзі фронту за Дністром. Проте поляки, як виявилося, мали ще один козир у рукаві.
На півдні ЗУНР межувала з Буковиною, яку зайняла армія Румунії. Так сталося, що саме Румунія була визнана й у Варшаві, й у Парижі як головний потенційний партнер Польщі в Центральній Європі. У Бухаресті діяло дипломатичне представництво Польщі, до складу якого, зокрема, входив член польського Генштабу генерал Р. Лямезан-Салінс. Навесні 1919 р. від Румунії Польщу відділяла лише смута ще підвладної ЗОУНР території, захоплення якої дало б змогу встановити польсько-румунський кордон. На початку березня 1919 р. Генштаб поінформував Р. Лямезана-Салінса про те, що переговори з українцями зірвано й виникла нагальна потреба продовжувати боротьбу з Галицькою армією, тому необхідно домовитися з Румунією про військову допомогу. Ключовим питанням польсько-румунської співпраці стало перекидання до Польщі 4-ї стрілецької дивізії генерала Л. Желіґовського. Це з’єднання, утворене на Кубані, перебувало із зими 1918—1919 рр. в Одесі, проте через виведення союзних військ із міста у квітні 1919 р. перейшло на територію Румунії. Дивізія чисельністю близько 4000 осіб могла суттєво допомогти полякам у їхній війні з українцями. У необхідності військової співпраці Варшави з Бухарестом проти ЗУНР були впевнені французи. Зокрема, маршал Ф. Фош на засіданні Ради чотирьох заявив, що для того, щоб зупинити проникнення більшовизму в Європу, необхідно створити бар’єр із Польщі та Румунії, закривши Львівський прохід.
Через революцію в Угорщині, небезпеку поширення більшовизму в Європі та можливості встановлення «червоного» коридору з Росії та України до Угорщини питання спільного польсько-румунського «бар’єру проти більшовизму» знову постало у квітні. 30 квітня Головне командування Війська польського інформувало військового аташе в Бухаресті, що близько 10 травня польські з’єднання атакують українців із наміром розбити Галицьку армію, захопити територію Східної Галичини й з’єднатися з Румунією. Румунські війська мали, взаємодіючи з польськими, завдати удару на Станіславів. 8 травня до Варшави надійшла відповідь аташе: нову польську офензиву було сприйнято прихильно. Румунські війська почали готуватися до операції із зайняття території на південь від Дністра. 21 травня 1919 р. було видано наказ про переведення дивізії Л. Желіґовського до Галичини.
Першого потужного удару поляки завдали 14 травня на півночі по Волинській групі Дієвої армії УНР. Ця операція закінчилася для українців катастрофою: 16 травня частини Війська польського зайняли Луцьк, де взяли в полон 2000 осіб і захопили чимало гармат. Армія УНР відступила, і противником поляків на Волині стала вже Червона армія. 15 травня поляки перейшли в наступ на всьому фронті, проте розгромити, обійти чи оточити українські частини Ю. Галлеру не вдалося. 18 травня поляки форсували Дністер і увійшли до Дрогобича. Під тиском Д. Ллойда-Джорджа Найвища рада в Парижі ухвалила вимогу припинити наступ у Галичині. Водночас через загострення відносин із Чехословаччиною Ю. Пілсудський мусив терміново передислокувати частину сил із Галичини до чехословацького кордону. Невдовзі у зв’язку із загостренням ситуації на німецькому кордоні прийшов наказ перекинути на захід одну «блакитну» дивізію, а згодом із фронту було відкликано й самого Ю. Галлера. Незважаючи на це, 24 травня поляки відновили наступ, зайнявши 2 червня Тернопіль. 24 травня 8-ма румунська дивізія перейшла кордон ЗОУНР, зайняла Коломию, Снятин, Косів і рушила на Станіславів. Польські військові частини вступили в Станіславів, Галич і Калуш, а румуни зайняли Покуття. Проте повністю розгромити Галицьку армію з півночі не вдалося, і травневий наступ Війська польського припинився.
Після травневих боїв збройні сили ЗУНР відступили на невелику ділянку земель між річками Збручем і Дністром та містом Чортковом, зайнятим ворогом. Політичне керівництво республіки було готове перейти через Збруч на Наддніпрянщину й віддати відповідний наказ військам. Польське командування тріумфувало, вважаючи Галицьку армію цілковито переможеною. Бойові групи, дивізії та полки Війська польського були розпорошені по широкому фронту, а їх частина передислокувалася під Броди на більшовицький фронт.
Останні дні відступу Галицької армії минули практично без боїв. Стоячи перед альтернативою відступу за Збруч чи проведення офензиви, що могла врятувати становище, командування армії вирішило скористатися спадом бойової активності супротивника й розпочати контрнаступ. Рішення Паризької мирної конференції щодо Галичини ще не було прийняте, і демонстрація українським військом успіхів на фронті могла вирішити долю краю позитивно для української сторони. 8 червня 1919 р. розпочалася операція Галицької армії, що увійшла в історію як Чортківська офензива. Першим її успіхом стало визволення вже надвечір того ж дня Чорткова — важливого вузла комунікацій. На фронті утворився небезпечний для противника пролом, і цим успішно скористалося командування Галицької армії. Не вірячи в силу українського наступу, генерал В. Івашкевич намагався відповісти контрударами малих груп і лише 11 червня почав вживати масштабніших заходів для зупинення української офензиви. Галицька армія визволила від противника Бучач і Тернопіль, 14—16 червня тривали бої за Нижнів, у результаті яких поляків було відкинуто за Дністер; після цього українці зайняли Зборів і Бережани.
Такий стан речей не на жарт стурбував Бельведер, і 23 червня Ю. Пілсудський прибув до Львова. Разом із маршалом до Галичини підтягнулося значне підкріплення. 25 червня, перебуваючи у Львові, Ю. Пілсудський отримав депешу з Перемишля, у якій було зазначено, що Антанта дала згоду на окупацію Східної Галичини, а через два дні — ще одну телеграму, якою союзники дозволяли використати для цього армію Ю. Галлера в повному складі. Начальник Речі Посполитої почав скрупульозно готувати план наступу. 27 червня Головне командування повідомило Генштабу, що «контрофензива за повернення теренів Східної Галичини розпочинається протягом найближчих годин». 28 червня Ю. Пілсудський прибув на фронт, щоб власноруч командувати генеральним наступом.
Тим часом 24 червня українці зайняли Броди фактично без бою.
