Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Під загрозою большевики випхали з-поміж себе 6 комуністів і кандидатів до компартії, яких казав я розстріляти, а решту полонених, коли вже зібралися мої козаки під лісом із кіньми, я розпустив.
Коней маємо 70, а козаків 125. Частина коней без сідел — від запрягу; хутко роблю приділ. Піших 55 козаків залишаю зі сотником Ковбасюком і сот. Добровольським, всі кінні їдуть за мною.
Не вспіли ми відхати 2 км., як почули гарматні стріли з Летичева по селі Бухнах. Червоні стріляли з пів години.
Зійшло сонце. Ми в ліску за Голинищівським Майданом. Тут почала до нас наближуватися большевицька кіннота, чи там артилерія на конях, до 330 їх усіх разом. Коні в них здебільше важкі, не верхові. З тими то артилеристами могла бути летичівська чрезвичайка й інші кінні „додатки".
„Моральне" ніби „право" до забраних коней дало большевицькій артилерії певної сміливосги й нахабности. Вони натискають на нас і то досить близько. Я не хотів з ними з ранку заходитись і намагався згубити свої сліди. Та червоні все нас вишукували, пробуючи наступу з криком і галасом. Ми відходили майже цілий день через низку місцевостей та перелісків, і їм врешті надоїло наступати по пятах.
З кінним відділом я зробив велике півколо в Бухнів уздовж стації Комарівці — Вахнівка — Гнівань — і повернув на село Микуливці-Літинку.
Тут ми познаходили сідла, здобуті зимою, і осідлали ще 12 коней. Знайшов я і свій піший відділ. Ковбасюк та Добровольсьхий з козаками відійшли після нашого нападу на артилерію спокійно і не мали ніякої сутички з червоними. Кілька днів були ми разом, але мене мучила думка, що понад півсотні повстанців не мало коней. Добрі коні потрібні буди також старшинам.
На хуторах під стадією Комарівці і біля Деражні мн мали 16 захованих коней з сідлами, а 10 верхівців заховали торік у районі Кипорового Яру. Тих коней ще не забрали большевики: внаслідок інформації сексотів большевики осінню позбирали до 35 верхівців, в тому числі був і мій, каштан".
Після денного відпочинку я з кінними поїхав туди й ночами позбирав коні в летичівському повіті. 20 березня посадив ще 16 козаків на добрі коні. Тепер є кінних 86 повстанців. Правда, ще не всі мають відповідні сідла, бракує нам ще до 20 шабедь, але для страху маємо списи, здобуті вторік у Кусиківцях. Але списами мало хто з козаків вміє володіти, тому в лісі на постоях даю перші лекції орудування тією зброєю, до якої повстанці чомусь не мають довіря. І не диво; вони були тільки піхотинцями на конях…
Тепер має для нас значіння кожен кінь, кожне сідло і кожна шабля. Тому 23 березня я знову залишаю 40 козаків піших під командою сот. Ковбасюка і Добровольського, а сам їду в ночі над ріку Бог, під Уладівку, винницького повіту. Перед відїздом підходить до мене сот. Ковбасюк і каже, що до сот. Добровольського в селі Стасів Майдан приходила його наречена. Зі села післала вона одного селянина на майданськї хутори, де стояли мої піші козаки, щоб Добровольський прийшов до неї. Не було його цілий день, а ввечір прийшов уже зажурений, понурий як ніч, і на всі запити Ковбасюка не сказав ні слова.
Ну, так — подумав я — чи не було часом від „коханої" пропозиції піти на службу до червоні. Видко, сотник веде сам зі собою боротьбу. Звичайний козак іде на амнестію із глупоти, а чому не міг би амнестуватись сотник, б. шепелівець? А може має які інші клопоти? Чей-же тепер лише прикрості переживаємо, ми й наші найближчі?…
Даю ще кілька порад Ковбасюкові, і ми відїздимо. Провесна… Обрік для коней — трудна справа. На постій, щоби покормити людей і коней, затримуємося в Кожухівськім Майдані. Довкруги села з північного сходу підковою ліс — туди протікає багниста річка в напрямку Кожухова широкою долиною, порослою вільшиною. У всіх напрямках від господарських будинків 500–600 метрів немає лісу в бік Кожухова, але дорога до Кожухова йде попри самий ліс.
Маю вістки, що в Кожухові стоїть 9-тий полк Червоного Козацтва, тому після сніданку, зі зібраним таким-сяким оброком їдемо на постій у ліс під село, на схід від нього. Обрік назбирали козаки різний: ячмінь зі січкою, покраяну картоплю; деякі мають трохи вівса з пшеничною половою, з то й звичайне сіно.
До полудня стоїмо спокійно. Коло години 13-ої чуємо сильне гавкання собак, якісь крики і час-до-часу поодинокі стріли. Це вїхапіи в село большевики, які там чогось шукають і грабують. В лісі затримав я кілька перестрашених селян із Майдану та питаю, що там діється. — Біда! — кажуть. — Комуна шукає „бандитів" по наших скринях; чоловіків бють нагайками, а молодиць і дівчат на ліжка кладуть, або волочуть до клуні „показувати", де повстанці були!… Пропало наше село!
Рішаю дати большевикам научку в формі з сідки в лісі за їхні знущання над селянами: бачу що козаки з гніву аж тремтять.
Мав я одного 16-літнього, збідованого сироту. Цей хлопчина був дуже інтелігентний та спритний. На вигляд було йому років 14. Я його часто посилав як звідуна Він возив зі собою навіть цивільний одяг. Кличу його до себе й даю завдання: розвідати, скільки большевиків, як озброєні, звідки приїхали і чи не збираються на ніч назад вілїздити. Чи не будуть у селі ночувати. Останнє було мало правдоподібне, бо в селі, де ліс навколо, ніколи червоні не ночують.
Є година 18-а, і'' починає вечоріти. Приходить хлопець. В селі—каже він — гуляє 9-й полк большевицької кінноти: є їх 350 шабель, і сюди приїхали самі охотники, а решта залишилась у Кожухові, де полк стоїть від кількох днів: озброєні в кріси, шаблі, мають з 10 легких ручних кулеметів; важких кулеметів на тачанках, чи вюках не мають; ночувати на селі не збираються; командир казав до червоноармійців, щоб вони далеко не розходились, бо за 1-ну годину виїзд до Кожухова…"
Мені більш нічого не, треба було. Залишаю 10 козаків для охорони коней, а 75 беру з собою та розставляю в лісі
