Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Приходить козак Чорноморець, в товаристві ще кількох козаків, із відпустки з Зіновинець та оповідає, що „товаріщ" Лапов зі своєю комісією „викачує продналог" з його села. Штаб Лапова стоїть у парохіяльнім домі, в знайомого мені священика. Є в селі до 50 большевиків, розкинених рідко, по кілька душ у гарніших домах.
Надійшла, думаю, хвилина помсти. Кличу до себе 5-х найкращих козаків і даю їм завдання застрілити Лапова. До тієї терористичної стежі належить також і козак Чорноморець, який показуватиме дорогу; командантом стежі назначую Василя Сензюка.
План акції такий. Ще звечора ввійти з городів у село; городами й садами зайти до дому священика від „чорного" входу: один козак в кухні тримає всіх хатніх, 4-ох козаків коридором входить до кімнати Лапова, хутко з ним розправитися і залишити записку: „Товариша Лапова Надзвичайний суд при Штабі Отамана Орла засудив на кару смерти за розстріл 9-х невинних селян у селі Стасьовому Майдані. Присуд виконано сьогодні вечором. Отаман Орел".
При повному озброєнні козаки відійшли перед вечором. Лісами повз Дяківці — Медведівку дібралися до Зіновинець у вечір. Рано на другий день вони повернулися, і командант стежі Сензюк Харко здав звіт, що все виконано згідно з пляном. В кухні саме вечеряла вся родина священика. „Матушка" впала в обморок, коли побачила козаків і пізнала Чорноморця. Служниця хотіла втікти із дому. Їх всіх затримали. Чорноморець знав розподіл кімнат, пішов наперед, а за ним решта. Чориоморець застукав до дверей, почув голос: „Пажалуста!", і увійшов до кімнати. Тут над великими книгами сиділо шість большевицьких комісарів. Чорноморець спитав: „Єсть-лі здєсь таваріщ Лапов?" — ,Я! А что?" — відізвався Лапов. Чорноморець вмить спрямував дуло кріса до вуха Лапова й вистрілив. Від стрілу з близької віддалі мозок Лапова аж ляпнув на стіну з килимом. Решта козаків стояла при відчинених дверях. Записку мою Сензюк вкинув до кімнати. — „Чому не стріляли решти?" — питаю. Сензюк відповідає, що коридор до кімнати був такий вузький, що ним міг увійти тільки один чоловік, а на вїздовім ґанку стояв вартовий лотиш, тому довго не можна було борикатись у кімнатах, при тому стріл згасив лямпу і не видно було в кого стріляти, бо решта комісарів попадала на підлогу і почала боронитися з револьверів, а ручних Гранат козаки не мали. Козаки миттю вискочили з дому, вартовий на ґанку не реагував, думаючи, що „командири бавляться".. У большевиків часто бувало, що командири попються і почнуть у хаті пальбу до чарок, до образів і портретів.
Тепер козаки вибігли на вулицю, де себе краще почувають, як у хаті. Бачать у школі світло. Школа гарна, мурована. Один лотиш виліз на стіл і щось до дядьків говорить зі стола. Харко бере большевика на приціл через вікно: бах! — і смертельно поцілений лотиш валиться зі стола на підлогу. Селяни, як стояли, так і бухнули зі страху на долівку, аж козаки вголос зареготалися. Від школи козаки вже пішли городами в напрямі Медведівки до нас. Не було за ними ніякої погоні.
Пізніше я довідався, що в кімнаті Лапова серед інших начальників „продкомісій" був і начальник групи тов.
Александров, який бодай зі стріху порачкував собі дещо по долівці. Моя записка зробила на безоглядних комуністів-москалів і лотишів сильне вражіння. Сміливий напад і два вбивства так вплинули на них, що на другий день вони евакуували всіх своїх жінок і важніші речі до Винниці. Відтоді вже не їздили „продкомісійці" по селах малими гуртками, як перше — по грабіж за українським хлібом, не їздила одна комісія, а приїздило їх кілька і вже не були вони такі безоглядні. Лотиші заговорили до селян по російськи, перед тим вдавали, що не розуміють селян, і виключно балакали між собою по лотиськи.
Козаки шкодували, що ця група завчасу виїхала, не заждавши до половини місяця березня, коли можна було у большевиків „позичити" добрі коні.
Кінчався місяць лютень. З циганської оселі прийшли ми на хутори в лісі під Вербицьким Майданом, а вечором цілий відділ перейшов до села Вербицького Майдану. Тут перебував мій знайомий підполковник Павло Коноплянко. З ним я пізнався торік восени і дав йому організаційні доручення, Тепер хочу справдити, що зробив він для поширення повстанчого руху.
Коноплянко був родом з Херсонщини, єлисаветського повіту. При гетманській владі командував Державною Вартою, а потім був змобілізований до армії ген. Денікіна. Як прийшли большевики, то Коноплянко зорганізував повстанчий загін на Херсонщині, але довго там не втримався, та з цілою родиною виїхав на Поділля в летичівський повіт і став начальником лісорозрібки. При ньому був і його батько, дружина з сестрою та одна 3-річна дитина. Безумовно Коноплянко українець, але вихований на російській культурі? Я не звертав уваги на те, що він був в армії Денікіна, та що в його родині можна було почути російську мову. Мені важна була щира його ненависть до большевизму і комунізму, посвята для повстанчої праці і навіть рішення, не зважаючи на обтяження родиною, вступити до повсталого загону. Осінню я противився, щоби Коноплянко був з нами, тому радив йому заждати до весни, а цілу зиму підготовляти Летичівщину і своїх робітників на лісорозрібках до повстанчої акції. Щоб не деконспірувати Коноплянка, я не тільки у нього не бував, але й оминав його Вербицький Майдан здалека.
Тепер 1-го березня, першого дня весни, хоч ще всюди сніг, я з Ковбасюком і Добровольсьюш та визначнішими козаками завітав до підполковника Коноплянка. Він з дружиною щиро нас прийняв, а в довірочній розмові виявилося, що Коноплянко за зиму зробив дуже багато. У своїм районі він навязав контакт з багатьма большевицькими урядовцями — щирими українцями. Серед антагоністів большевизму було й декілька москалів. Байдуже, з нами, проти спільного ворога, можуть йти. Ми задивлялися тоді на справу так: у нас є національні
