Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Мої козаки розїздяться по хатах, де були сільські большевики і сексоти, що спільно з чекістами нераз брали участь в облавах проти нас. По деякому часі приводять до мене самого Кожуховського із кількома його підпомагачами. Їхні баби й дорослі діти йдуть за ними з плачем. Плачем нас в той час ніхто не міг зворушити. Козаки нагайками розганяють натовп баб і молоді. За селом комісар Кожуховський пробує втікати, маючи звязані зі заду руки. Його козаки ловлять і всіх арештованих під дулами крісів ставлять на коліна. Арештованих 10 душ: стільки, скільки з їхніх рук в жахливий спосіб згинуло в 20 році новстанців. Символічно і справедливо! На мій наказ всім тим большевикам козаки позрубували голови.
До пізного вечора ми ще були в трьох селах, де зловили 8 сексотів і їх знищили. В той спосіб, за один день Великодня знищено 45 сексотів і большевиків штабу 10 полку. Район від ворогів українського народу був добре прочищений. Чутки про це підуть далеко.
Для попередження місць, куди мають зголошуватись делегати, сам не їду, а висилаю козака Харка-Сензюка з 10 козаками, а сам залишаюсь на Кипоровім Яру. Люди й коні мають що їсти з конфіскати худоби й вівса в Яцківцях. На Великодні проводи збираюся в подорож у район Летичева. Ранком стоїмо в селі Миколаївці, де годуємо коней і людей. Маємо зі собою 15 запасових коней штабу 10-го полку. Я замінив свого на англо-арабку, забрану в Святогора, командира цього полку.
Десь коло год. 11-ої впало кілька стрілів. Селяни кажуть, що наступає большевнцька кіннота. Вартові проґавили, як підїхала до села большевицька стежа, побачила моїх козаків, кілька разі вистрілила і зникла.
Хорунжий Грабик мав тоді службу дижурового старшини. Він так не освоївся з тактикою повсанців-партизаяів, що сів на свого коня, за собою потягнув ще кількох козаків і почвалував через село. В тривозі мої козаки подумали, шо то я проїхав, тому душ 75 козаків погналося доганяти Грабика.
Спокійно посідали на коней козаки Ониська Грабарчука і дали мені знати, шо вона є готові. Підїжджаю до козаків біля останніх хат з північно-східної частини села. Є козаків 24. Бачу, як розвинута кіннота червоних показує голови з-за горба, що є перед селом.
Приходить мені така думка. Моїх решта козаків десь тут недалеко. Кажу Оннськові, щоб він заговорював большевикам найдовше зуби, а я кинуся за моїми козаками, дожену їх упорядкую та заатакую з долини з-за села ліве крило червоної кінноти. Коли б до того часу большевики гонили Грабарчука, то він мусить відійти до хутора під лісом, звідтам боронитись, поки вдасться, а дальше боронитись скраю Хмельницького лісу. Большевиків є табель 350–400, значить цілий 1 полк кінноти. Моя атака могла попасти навіть на їх зади тому, що червоні були зааферовані козаками Ониська.
Мчуся арабкою командира 10-го кінного полку через село. Дивлюсь по слідах, які ведуть в долину вздовж річки по другім березі, сліди вриваються, а коней не видно. Небезпечно мені самому їх шукати, бо можу натрапити на бічну стежу червоних і вскочити їм сам у руки. Відкидаю думку здибати більшість своїх козаків. Вертаюся назад, але не дорогою, а поза селом: большевики є з одного боку, а я з другого боку села. Раптом чую стріли: то Онисько стріляє, або до нього бють большевики. Виїжджаю конем за село і пускаюсь чвалом по збочі горба. Мій кінь стрягне в мокрій ріллі, пристає помалу. Мене від большевиків ділить широка долина: вони є на другім збочі на пасовиську, і їх коні не стрягнуть. Вони мене побачили й стали стріляти з крісів і ручних кулеметів. Кулі сипляться густо, з віддалі всього яких 300 метрів, яка щораз зменшується. Чую оклики: „Кобиліца 10-го полка, дєржі отамана". А мій кінь зменшує ходу. Думаю, що було б, якби тепер червоні попали мого коня: пропав би ні за цапову душу. Чи й так вийду? Можуть мене цілою масою, якою їдуть в долину, догнати. По ріллі від них не втечу. Мушу конечно зїхати на биту дорогу, що в долині веде з села до лісу. Бачу перед собою групу кінних може з 20. Це певно Онисько. Але кого це вони рубають під хутором? Дивлюсь — під самим лісом також якась група кінних… Вони стріляють до нас з віддалі 800–900 метрів… Мені вже стало ясно: під лісом Онисько, а я попав між дві групи большевиків.
Жену чвалом дорогою. За мною купою большевики може у віддалі 150 метрів, а моя віддаль до передньої групи тих двадцять кінних червоних з кожним скоком коня зменшується.
Одним рухом закидаю за спину малий кріс, хапаю в руки два револьвери: великий мавзер і парабелю. Єдиний вихід: стрілами з двох револьверів у спину передніх червоних прочистити собі дорогу. Шаблюка моя гойдається на шкуряному тембляку іна перегибі руки, щоби заслонитися нею на випадок ударів ворожих шабель. З віддалі кількох кроків стріляю одночасно з двох револьверів в їх спини. Крик, стогін, їхні коні розбігаються на всі боки. Бачу, що кількох червоних вояків звалилось з коней. Натиснув острогами свою англо-арабку і проскакую серед червоних. Задні червоні вже не стріляють, не хочуть поцілити своїх. Ті, через яких я проскочив, мають у руках лише шаблі. Моя арабка на твердій дорозі несе вихром. Оглядаюсь, а за мною двох „кудрявих парнів". Здержую коня, обертаюсь і гукаю до червоних, що також стали: „Подєзджай, сукін син, получіш…" — і показую їм мавзера, в якому не було набоїв, бо в ґальопі трудно було набити револьвер.
З берега лісу стріляють густо козаки Оннська. Кулі посвистують близько. Значить, можуть поцілити свої після тієї надзвичайної халепи з большевиками. Даю знак шапкою в напрямі лісу Онисько льорнеткою пізнав мене, большевики за мною не гналися, тому мої козаки перестали стріляти.
Коли червоні пізнали коня командира 10 полку, то значить це був 10. полк. Вторік вони взяли мого каштана, а тепер у заміну маю англо-арабку їх командира. „Бог справедливий", сказав би магометанин.
Підїжджаю до своїх козаків. Онисько здає звіт, як то він виїхав
