Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій - Джессіка Снайдер Сакс

Водночас Мак’юен підкреслює, що йонофори, на які припадає добра половина «харчових» антибіотиків, застосовуваних у північноамериканської худоби, не мають жодного відомого або потенційного використання в людській медицині, як і не пов’язуються з перехресною чутливістю до важливих антибіотиків. «Чому б їх і не використовувати? – каже він, спантеличений їх забороною на європейських фермах. – Однак якщо хтось хоче сказати, що слід використовувати як стимулятори росту цефалоспорини або фторхінолони, то він несповна розуму. Ми вже бачили, що до цих класів стійкість виробляється дуже швидко, з явно шкідливими впливами на здоров’я людей». Найкращим компромісом, на думку Мак’юена, наразі може бути політика, прийнята в 2003 році американським гігантом швидкого харчування McDonald’s. Його нові вимоги, що застосовуються до всіх постачальників м’яса по всьому світу, забороняють використання виключно з метою стимуляції росту антибіотиків будь-якого класу, схваленого для людської медицини (активно він використовується чи ні).

Висновок Мак’юена полягає в тому, що, порівняно з людською медициною, обмежити ветеринарне використання антибіотиків – чи для профілактики хвороб, чи для лікування – буде значно складніше. Зрозуміло, ніхто не хоче залишити хворих тварин без лікування, чи то зі співчуття до їхніх страждань, чи то з відрази до споживання ураженого хворобою м’яса. «Тоді починають звучати пропозиції обмежити одні класи препаратів використанням лише у людей, а інші – лише у тварин, – каже він. – Ось тільки це не дуже працює. Погляньмо лишень на приклад авопарцину та ванкоміцину». На його думку, велику частину будь-якого рішення має складати постійний моніторинг, що передбачатиме ведення баз даних про антибіотики, які ветеринари та фермери дають худобі, збирання інформації про різновиди генів резистентності, які проявляються в бактерій, що заражують м’ясо та яйця, а також аналіз клінічно важливої стійкості до лікарських засобів, з якою лікарі стикаються в їхніх пацієнтів. «На сьогодні золотий стандарт моніторингу мають данці, – каже він, – із суворо регульованою системою звітності, де ніщо не потрапляє до свині чи іншої тварини без припису, а потім ця інформація впорядковується по всій країні». Мак’юен визнає, що вартість і практичність роботи такої системи в Канаді та Сполучених Штатах – з їхньою більшою тваринницькою галуззю та плутаниною рецептурних і нерецептурних препаратів для тварин – поки що роблять її недоступною. «Можливо, не назавжди», – каже він. А поки канадський уряд запустив прототип системи моніторингу, що зосереджується на мережі експериментальних ферм та ветеринарних клінік, здатних заздалегідь попередити про стійкість на шляху до обідньої тарілки.

Мак’юен додає, що ми могли б досягти більшого прогресу, повернувшись до традиційних стилів сільського господарства. Дослідження послідовно показують, що тварини, вирощені на невеликих «родинних» фермах, потребують менше антибіотиків і несуть у собі менше стійких бактерій. Однак старі методи ведення господарства нездатні конкурувати з більш економічно вигідним стилем великих тваринницьких підприємств. «Мало хто зі споживачів захоче платити додаткову ціну», – визнає Мак’юен. Врешті-решт, рішення може полягати в пошуку ефективних альтернатив антибіотикам, додає він. І сільське господарство може виграти від новітніх засобів терапії, що сьогодні розробляються в людській медицині.

Не антибіотиками єдиними: нові способи вбивства

Коли вже з хімікатами не виходить, у пригоді стають бактеріофаги. Якщо подивитися на них в електронний мікроскоп, більшість фагів нагадують роздутоголових павуків або місячні модулі. Скорочуючи колінчасті «ноги», вони підводять «хвіст» віруса до клітинної стінки бактерії, крізь яку той вводить гени, що перетворюють клітину на свого роду фабрику фагів. Для порівняння, віруси, що інфікують рослини і тварин, нагадують просто маленькі кульки з генів у білковій оболонці, які приліплюються до клітин і помилково поглинаються.

Більша складність фагів не дивна, адже їхня гонитва озброєнь з бактеріями почалася задовго до появи всіх інших форм життя на Землі, можливо, за кілька мільярдів років. Така довга еволюція може також пояснити, чому фаги стали найбільш розбірливими вірусами у світі. Багато з них інфікують не просто конкретний вид бактерії, але кілька обраних штамів. До появи генетики ця розбірливість дозволяла мікробіологам зручно ідентифікувати й розрізняти бактеріальні штами. Убивця немовлят 1950-х років Staphylococcus aureus 80/81, наприклад, отримав своє маркування через чутливість до фагів 80 та 81 із переліку в понад сотню.

Сьогодні фаги найбільше відомі з заголовків на кшталт «Як ненажерливі радянські віруси врятують світ» (підзаголовок: «Вони їдять стійкі до лікарських засобів бактерії на сніданок») у журналі Wired. Романтична історія відкриття й застосування фагів надихнула цілу купу журнальних статей, документальних телефільмів та книжок, від «Хорошого вірусу» Пітера Радецкі у випуску журналу Discover 1996 року до «Вірусів проти супермікробів» Томаса Гауслера 2006-го.

Історія їх медичного застосування починається 1916 року, коли французько-канадський мікробіолог Фелікс д’Ерелль уперше виділив бактеріофаги у випорожненнях та стічних водах, показавши після цього, що вони ростуть лише всередині бактерій, яких у процесі ефективно вбивають. Того самого року д’Ерелль розробив на основі фагів ліки від шигельозу (бактеріальної дизентерії). Здебільшого проігнорований на Заході, у 1933-му д’Ерелль залишив Єльський університет, аби допомогти одному зі своїх протеже, радянському мікробіологу Георгію Еліаві, створити інститут вивчення бактеріофагів у Тбілісі за щедрої підтримки Сталіна. Хоч Еліава скоро впав у неласку й був розстріляний, фаготерапія чудово почувалася за залізною завісою як дешева альтернатива антибіотикам. Навіть сьогодні росіяни та грузини можуть вільно купити в аптеці фагові ліки від розладу шлунка, інфекцій сечовивідних шляхів та багатьох інших поширених недуг, а Тбіліський інститут бактеріофагів імені Еліави залишається світовим центром фаготерапії. Проблема в тому, що радянський уряд ніколи не виділяв багато грошей на наукові дослідження лікування фагами, і після розпаду СРСР у 1991 році інститут опинився в злиденному стані. Тож вагомих доказів того, що фаготерапія дійсно працює, бракувало.

Своїм поверненням на Захід фаготерапія завдячує здебільшого Александрові «Сандро» Сулаквелідзе, грузинському молекулярному біологові, якого в 1993-му було прийнято на посаду наукового співробітника Медичної школи Мерілендського університету. На той час керівник Сулаквелідзе Ґленн Морріс усіляко намагався взяти під контроль дедалі більше поширення ванкоміцин-резистентного ентерококу в університетських лікарнях Балтимора. «Чому б вам не спробувати фаги?» – запропонував йому Сулаквелідзе.

Як засіб лікування фаги здавалися просто ідеальними: вузько націлені, вони обіцяли бути не надто агресивними для нормальної мікрофлори тіла й абсолютно нешкідливими для людських клітин. І при цьому будь-який забруднений каналізаційними стоками водогін відкривав безмежні можливості виявлення ідеального фага або фагів для лікування будь-якої конкретної інфекції. 1996 року Морріс та Сулаквелідзе почали збирати фагів у бухті Балтимора для лабораторних експериментів та презентації відкриттів на медичних конференціях.

Їхні ідеї викликали інтерес, і це ще слабко сказано. Уже до 2002 року понад два десятки новостворених біотехнологічних компаній відчайдушно змагалися за те, аби першими провести клінічні випробування фаготерапії, і зрівнятися з цим шаленством могло лише висвітлення так званих забутих ліків Сталіна в медіа. Серед хворих на невиліковні бактеріальні інфекції вони стали ледь не культовими, що підкинуло пресі нові історії про пригодницькі поїздки до Тбілісі по ліки, недоступні на Заході. 2003 року ньюаркська газета Star-Ledger опублікувала історію Кевіна Сміллі, 37-річного американця, який страждав від нестерпного бактеріального синуситу, стійкого до всіх антибіотиків. Пошук «альтернатив антибіотикам» в Інтернеті привів його до Інституту Еліави. Там він переніс хірургічну імплантацію просякнутих фагами смужок «біодерми» в операційній, де лише за