Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів

У цей час на правобережжі Середнього Подніпров'я досягає розквіту зарубинецька культура. По обидва береги нижньої течії Дніпра розташовувались городища та поселення ще однієї групи осілого населення — пізніх скіфів. Останні вели торгівлю з носіями зарубинецької культури і виступали посередниками у її зв'язках з античними центрам[401]. Безсумнівно, такі вигідні об'єкти для зовнішньої експлуатації не могли лишитись непоміченими сарматами. У другій половині І ст. до н. е. вони починають робити наїзди на зарубинецькі городища.

Археологічні сліди зіткнень сарматів з носіями зарубинецької культури нечисленні, але досить виразні. Наприкінці І ст. до н. е. здійснюється реконструкція оборонних споруд зарубинецьких городищ на Пилипенковій Горі, Юрковиці, Бабиній Горі. З напільного боку валів городищ Бабиної Гори та Ходосовки знайдено вістря сарматських стріл. У кількох сарматських похованнях II—І ст. до н. е. на півдні України знайдено посуд та фібули зарубинецької культури. Пов'язуються ці явища з наїздами сарматів[402].

Концентрація сарматських поховань II—І ст. до н. е. в степах Дніпровського Лівобережжя нібито окреслює район їхніх кочівок та, вірогідно, базову територію для наїздів на захід. Ці міркування дають змогу вбачати першу «хвилю» сарматського просування до Причорномор’я в опануванні ними територій «між Танаїсом та Борисфеном».

Отже, в І ст. до н. е. сармати, які міцно опанували степи межиріччя Дону й Дніпра, почали епізодично з'являтися на Правобережжі, турбувати мешканців зарубинецьких городищ, іноді досягали в своїх наїздах кордонів Імперії. Найранішим свідченням військових акцій сарматів у цьому районі є повідомлення Діона Кассія про перемогу Гая Луція над сарматами 16 р. до н. е. Брак у Подунав'ї масових сарматських пам'яток цього часу вказує на те, що сармати лише здійснили напад і ще не жили тут; імовірно, наїзд було здійснено з подніпровських територій. «Царі» сарматів, які мешкали «по сей бік річки Танаїсу та за нею» і просили дружби імператора Августа, відомі римлянам «з чуток», тобто ще не були їхніми безпосередніми сусідами.

Рис. 38. Золота гривна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані.

Після загибелі Буребісти 44 р. до н. е. гетське об'єднання ослабло й розпалося. Шлях на захід сарматам тепер заступали лише пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, що контролювали переправи.

Зараз поки що важко сказати, якими були взаємини сарматів та пізніх скіфів у цей час. У військовій справі останні були, безсумнівно, слабкіші. Проте слідів здобування й руйнування нижньодніпровських городищ (а зробити це могли лише сармати) мало. До того ж з кінця І ст. до н. е. в пізньоскіфській культурі все сильніше відчувається сарматський вплив. Імовірно, сармати безпосередньо жили серед пізніх скіфів на їхніх городищах[403]. Виявом цього є не тільки поширення речей сарматських типів (зброя, вузда, курильниці), але й дані антропології. Проте в ліпному посуді з сарматських поховань Північного Причорномор'я відчутні скіфські впливи. Все це наводить на думку, що взаємини сарматів та пізніх скіфів не були такими ворожими, як вважається[404]. Брак слідів здобування городищ та інших насильницьких дій, з одного боку, та факт масового переходу сарматів через Дніпро на рубежі н. е. — з іншого, свідчать або про союзницькі відносини їх з пізніми скіфами, або про політичне підкорення останніх (у цьому разі загадкові «тавро-скіфи» ольвійських написів могли бути об'єднаним сармато-скіфським військом).

Уже в перше десятиріччя I ст. н. е. сармати просунулися аж до дунайських кордонів Імперії. Овідій, що прибув до Томі, згадує про них, як про постійних мешканців Подунав'я. Це підкреслює й Страбон, відомості якого належать практично до того ж часу: «...але ж й нині ці народи (сармати. — Авт.)... живуть змішано з фракійцями, головним чином по той бік (курсив наш. — Авт.), але частково й по сей бік» [Strabo., VII, 3, 2].

Другою «хвилею» сарматського просування на захід слід вважати освоєння сарматами задніпровських степів у першій половині I ст. н. е. Протягом цього часу сармати освоїли території Прутсько-Дністровського межиріччя й стали постійними мешканцями степів на північ від дунайського лімесу. Джерела римського часу згадують сарматів як постійних сусідів на північ від дунайського кордону. Крім цитованих даних Овідія та Страбона, можна назвати й повідомлення Флора про похід Гнея Корнелія Лентула проти даків II р. н. е. Одним з результатів його було те, що Лентул відтіснив від Дунаю сарматів [Dio Cas., 29]. Светоній, критикуючи політику Тіберія, «що усунувся від піклування про державу», зауважує, що внаслідок цього Мезія «спустошувалася даками та сарматами» 33—35 рр. н. е. [Sueton., ІІІ, 41].

Після подій середини І ст. н. е. (римсько-боспорський конфлікт, в якому брали участь сарматські племена аорсів та сіраків), за Дніпром значно збільшується кількість сарматських поховань[405]. Багато з них мають яскраво виражені східні (донські, поволзькі) ознаки. Це вказує передусім на переселення сюди численної та сильної орди із сходу. В складі її (а може й на чолі) перебував сарматський «цар» Фарзой. Монети з його тамгою карбувала Ольвія у 60—70-х роках н. е.[406]. Варто уваги те, що тамги схеми Фарзоя знайдено, крім монет, на речах із сарматських поховань у басейні Середнього й Нижнього Дону, тобто на аорських землях[407].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років н. е. Ольвія карбувала монети іншого сарматського царя Інісмея. На них також уміщено тамгу, яка відрізняється від тамги Фарзоя лише кільцем у центральній частині. Безсумнівно, ці правителі були родичами (батько та син?). Знахідка біля с. Пороги на Дністрі багатого сарматського поховання, на речі з якого було нанесено тамги Інісмея, підтверджує сарматську належність цих «царів»[408]. А яскравий східний характер інвентаря порозького поховання вказує на вихідну територію просування сарматської орди в Північно-Західне Причорномор'я у середині — другій половині І ст. н. е. Ймовірно, тоді ж місцем сарматських кочівок стало й лісостепове правобережжя Середнього Подніпров'я. Це підтверджує наявність тут досить значної групи курганних поховань[409], що в масі відносяться до часу не раніше середини І ст. н. е. Крім все того ж виразного східного «забарвлення» пам'яток (бронзові казани з Ярошівки та Запруддя, золото з Цвітни та Петрика), тут відома тамга схеми Інісмея, тотожна тамзі порозького поховання. Не виключено, що аорси, яких вже тіснили зі сходу алани, одержали від римлян дозвіл зайняти степи на північ від лімесу як платню за допомогу в боротьбі з Мітридатом. Це була третя «хвиля» сарматських міграцій у північнопонтійські степи.

Рис. 39. Фібула у вигляді дельфіна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані