Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів

воювали в союзі з скіфським царем Палаком проти Херсонеса. Це перша за часом згадка про роксоланів у античних джерелах. Відтоді зазначене угруповання племен неодмінно згадується стародавніми авторами серед сарматів, що мешкали на захід від Дону. Починаючи з першої половини І ст. н. е., роксолани вже локалізуються не тільки «між Борисфеном та Танаїсом», а й західніше. Змальовуючи події 69—70 рр. на Дунаї, Тацит підкреслює, що наїзди на Мезію зчинили «роксолани, народ сарматського племені» [Тас. Ann., 1, 79]. Враховуючи, що роксолани нападали тричі за дві зими, навряд чи вони мешкали десь далеко від дунайського кордону. Сучасник цих подій Пліній Старший теж локалізує роксоланів поблизу Істру [Рііп., IV, 80]. У 60-х роках І ст. н. е. легат Мезії Тіберій Плавтій Сільван «повернув царям бастарнів та роксоланів їхніх синів...»[421]. З початку II ст. н. е. роксолани стають одними з активних учасників бурхливих політичних подій на Дунаї та в Дакії, яка боронила свою незалежність. Вони були союзниками дакійського царя Децебала в його боротьбі з Римом 102—105 рр. н. е.[422] 117 р. після загрози з боку роксоланів застосувати зброю, імператор Адріан уклав з їхнім царем Распараганом мир та збільшив данину. В Маркоманських війнах (167—175 та 178—180 рр. н. е.) роксолани були активними учасниками східної антиримської коаліції. Умова про дозвіл мешканцям Угорської рівнини язигам спілкуватися з роксоланами через Дакію (180 р. н. е.) свідчить про те, що останні жили в безпосередній близькості від неї, тобто в Попрутті — Подунав'ї. Пізніше якась частина роксоланів перекочувала до своїх родичів язигів на кордоні Панонії, напад на яку відбувся 260 р. н. е.

Однією з перших спроб ідентифікації пам'яток роксоланів була гіпотеза К. Ф. Смирнова про належність їм так званих діагональних поховань[423]. Але переконавшись, що дані про ці поховання не збігаються з даними античної традиції ані хронологічно, ані територіально, дослідник цілком слушно відмовився від своєї пропозиції[424].

За даними сучасних досліджень[425], з роксоланами слід пов'язувати сарматські поховання II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. в простих ямах із кістяками, орієнтованими в північному напівколі. Ареал їх — степи від понизь Дону до Дунаю та Пруту.

Одночасно з роксоланами, за античною традицією, в Північному Причорномор'ї мешкали язиги. Вперше вони згадуються Страбоном. Він пише, що за областю тірагетів (тобто за Дністром) йде «область язигських сарматів, так званих царських, та ургів» [Strabo., VII, 17]. «Царських язигів» також називає Аппіан, перелічуючи союзників Мітридата у війні 74—63 рр. до н. е. [App. Mithr., 67, 2]. Найімовірніше, це не племінна, а соціальна група типу «скіфів царських» Геродота, тобто головуюча каста воїнів в іраномовному суспільстві. Інакше кажучи, язиги, за Страбоном, складалися з царських та ургів. Хто ж ці останні, якщо припустити, що перші — не плем'я, а соціальна група? Не виключено, що іранське «urga» може бути зіставлене із сакським «aurga», «orga» — культ[426]. Якщо Страбон не зрозумів сарматського “urga”, перетворивши його на «urgoi», то урги також були не племенним, а соціальним утворенням — служителі культу, жерці, тим більше, що з інших (і численних) джерел вони невідомі.

Повертаючись до язигів, зазначимо, що сучасник Страбона Овідій, який був засланий в Томі й прожив там до 18 р. н. е., вже відзначає язигів як постійних сусідів та ворогів римлян на Дунаї: «від численних орд язигів... нас ледве захищає Істр». А вже 50 р. н. е. вони відомі як мешканці степів між Тисою та Дунаєм на кордоні з провінцією Панонія, де залишалися до гунської навали IV ст. н. е. В Алфьольді (тобто там, де язиги впевнено локалізуються античними джерелами) південна орієнтація переважає до кінця сарматського періоду, тим часом як у Північному Причорномор'ї вона як стале явище зникає на початку II ст. н. е. Таким чином, є підстави вважати південноорієнтовані пам'ятки Північного Причорномор'я II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. язигськими (при тому, що за рештою ознак вони не відрізняються від північноорієнтованих роксоланських).

Починаючи з середини І ст. н. е., античні джерела згадують на території сучасної України ще одне сарматське угруповання — аорсів. Помпоній Мела, праця якого була завершена до 44 р. н. е., пише, що в тому місці, де «заворот її (Меотиди. — Авт.) розрізає річка Букес, живуть... савромати, яких звуть амаксобіями [Mela., II, 2]. Таємнича р. Букес ототожнюється із Сивашем, а, на перший погляд, етнічно нейтральний термін «амаксобії» («ті, що живуть у возах») уточнює трохи пізніше Пліній Старший. Описуючи племена «на північ від Істру», він поряд з гетами згадує «амаксобіїв або аорсів». У науці існує цілком слушна думка про тотожність цих двох назв та їхню належність одному народу — аорсам[427]. Таким чином, аорси, які 49 р. н. е. ще воювали в союзі з римлянами на Боспорі (див. вище), за часів Плінія (помер 79 р. н..е.) вже відомі в Подунав'ї — Подністров'ї. Певно, якась частина їх після перемоги 49 р. відкочувала на захід[428]. Одним з наслідків цієї перекочівки, ймовірно, був відхід язигів з Подністров'я—Подунав'я на захід, в Алфьольд. В усякому разі, після середини І ст. н. е. вони не згадуються більше античними джерелами в районі на схід від Карпат, а всі відомості про них пов'язані винятково з Панонією.

Ще одна хвиля переселенців пов'язана з аланами, яких локалізують у Причорномор'ї в І ст. н. е. Сенека та Пліній. Проте їхнє перебування в степах сучасної України відчутно позначається пізніше, починаючи з середини II ст. н. е., появою нових типів поховань (камерні могили) та типовими пізньосарматськими речами.

З усіх сарматських племен, здається, тільки сіраки не залишали постійних місць свого мешкання — степів Прикубання та підгір'їв Кавказу. Але у Плінія Старшого є вказівка на те, що в районі Ахілова Дрома (тобто Тендрівської коси) живуть сіраки [Plin., IV, 83]. Якщо це не помилка Плінія, то слід визнати, що за його часів сіраки теж просунулись на захід (до речі, відомості про них як мешканців Прикубання зникають з середини І ст. н. е.). В Північному Причорномор'ї є декілька поховань, орієнтованих у широтному напрямку, а деякі речі з них подібні до прикубанських.

Таким чином, у різні часи в Північному Причорномор'ї з відомих нам сарматських племен жили роксолани та язиги (найдавніша постійна група населення); згодом останніх змінили аорси та алани, тоді як роксолани, розселившись західніше, продовжували залишатись однією з