Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
Незважаючи на Слободищенський трактат, польські жовніри, що стояли на Правобережжі, завдавали «незносні кривди... козакам... по містах, а саме в Сахнові [Сахнівка. — Ю. М., С. С.], Стеблеві, Богуславі, Синиці та по інших містах. Чинять виписи, щоб взяти провіант.., відбирають ключі від комор і скринь. Самі ж козаки, покинувши через [ці] великі кривди жінок і дітей, і, взявши зброю, втікають по кількадесят з містечок, невідомо куди»[213]. Проти пропольської політики Юрія Хмельницького виступив його дядько, переяславський полковник Яків Сомко, якого підтримали Переяславський та Канівський полки. Це призвело до нового розколу українського народу на різні політичні угруповання, які часто воювали між собою. До того ж гетьмана почали залишати козаки, які в Корсуні та інших містах «великі образи робили»[214].
Навесні 1662 р. у Козельці, місті Київського полку, лівобічні полки обрали своїм гетьманом (поки що наказним) Якима Сомка. Це посилило розмежування Української держави — Гетьманщини — на Правобережну й Лівобережну. Не припинялася російсько-польська війна, не припинялись і міжусобиці в Україні. Послабленням України прагнуть скористатися її вороги. Панівні кола Речі Посполитої займають все жорсткішу позицію щодо Правобережної Гетьманщини, а Юрій Хмельницький своєю безпорадністю ще більше погіршував ситуацію. Зростало невдоволення й проти цього гетьмана, і на Корсунській раді на початку 1663 р. Хмельницький мусив скласти булаву. На його місце козаки обрали Павла Тетерю, котрий був за часів Богдана Хмельницького переяславським полковником, а потім генеральним писарем, одним із провідних дипломатів Гетьманщини. Тетеря до того ж був одружений з дочкою Богдана Хмельницького, удовою Данила Виговського — Катериною, що посилило його позиції серед старшини. Як писав Чернігівський літопис: «Хмелницкий постригся в чернці в монастиру Корсунском; стригл єго Діонісій Балабан, митрополит Киевский, а игуменом на тот час в Корсунскому монастиру бил Феодосий Углицкий»[215]. Дещо пізніше Юрій Хмельницький дістав сан архімандрита[216]. Павло Тетеря чи не перший зі своїх універсалів у чині гетьмана видав саме в Корсуні 12(2).02.1663 р. Ним він підтверджував права Канівського монастиря на ряд маєтностей. 13(3).04. і 20(10). 1663 р. він видав там же оборонні універсали Пустинно-Микільському у Києві та Пустинно-Микільському Медведівському монастирям[217].
Київський митрополит Діонісій Балабан увійшов в історію України як послідовний борець за православ'я, палкий патріот незалежної Української держави. Останнє викликало лють Москви, і у 1658 р. митрополит мусив тікати з Києва й укритися в корсунському Свято-Онуфріївському монастирі[218]. Тут він і помер, і був похований у склепі на території монастиря (травень 1663 р). На його похороні були присутні чи не всі провідні діячі Православної церкви в Україні та Білорусії, зокрема майбутній київський митрополит Гедеон Четвертинський (тоді ще луцький єпископ). Пізніше тіло Діонісія Балабана хотіли поховати в Києві, але Москва не дозволила це зробити, і тому довелося перепоховати його у Каневі, у церкві Успіння (?) Богородиці канівського монастиря.
По смерті Діонісія Балабана до Корсуня на елекційний Собор з'їхалися представники Київської митрополії (Україна й Білорусь). На митрополита було дві кандидатури: від єпископів та гетьмана Тетері з підтримкою короля Яна-Казимира — єпископа перемиського Антонія Винницького, від переважної частини рядового духовенства та вірних — єпископа білоруського Иосифа Нелюбовича— Тукальського. На жаль, учасники Собору не були одностайними, кожна група стояла на своїй кандидатурі. Тому король був змушений видати обом кандидатам стверджувальні грамоти[219].
Варто зазначити, що у 1667 р. Українську церкву було поділено таким чином: Антоній Вінницький отримав Галичину, Волинь, Поділля, а Иосиф Нелюбович— Тукальський — Правобережну Україну та Литву. Незважаючи на протидію московського уряду, який прагнув підкорити Київську митрополію московському патріарху, Иосиф Нелюбович— Тукальський дістав підтвердження й благословення від константинопольського патріарха Мефодія. Митрополит Иосиф жив то в Чигирині, то в Корсуні, переїжджаючи з місця на місце.
З Корсунем пов'язані також важливі сторінки життя св. Феодосія Углицького, про якого треба сказати детальніше. Він походив із давнього роду української православної шляхти Полоницьких-Углицьких. Його батько, Микита, був священиком, а про матір (Марію) майже нічого невідомо. Святитель Феодосій народився на початку 30-х рр. XVII ст. на Поділлі. Вчився у Києво-Могилянській Академії і тоді ж прийняв чернецтво у Києво-Печерській лаврі, взявши ім'я Феодосій на честь св. Феодосія, ігумена печерського. Близько 1658 р. він був висвячений в ієродиякони й служив у Києво— Софійському соборі, потім перейшов до Крупницького монастиря в Батурині, де його було висвячено на ієромонаха. У 1662—1664 рр. він був ігуменом корсунського Свято-Онуфріївського монастиря. На території монастиря тоді було два храми: соборний на честь св.
