Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
За всієї своєї глибокої проникливості Драгоманов не догледів деяких дуже суттєвих аспектів становища євреїв. Хоча він і вважав євреїв нацією, він ніколи не думав, що єврейський народ може колись запрагнути самостійної національної держави. Але, припускаючись такої помилки, Драгоманов не міряв євреїв іншою міркою, ніж власний народ. Палкий патріот, він, одначе, не був сепаратистом і не домагався самостійної української держави. Маючи глибоку підозру до державної влади як такої, він вірив, що всіх законних прагнень українців можна досягти шляхом перебудови Росії й Австрії на федеративних засадах. А що стосується єврейської нації, то прорахунок Драгоманова цілком можна вибачити, якщо ми згадаємо, що ще й 1907 р. видатний єврейський національний лідер Сімон Дубнов заявляв, що “політичний сіонізм виплетений із фантазій”[92].
Набагато серйознішою помилкою Драгоманова було повне нехтування іудаїзму, який здавався йому плетивом забобонів. Зрозуміло, що виживання і саме існування єврейської нації є насправді невід’ємним від іудаїзму як релігії. Ба більше, сьогодні ми усвідомлюємо те, чого Драгоманов не знав: що іудаїзм є провідником дивовижної духовної традиції. Мартін Бубер показав неєврейському світові багату духовність хасидського руху, який мав найбільшу підтримку серед євреїв України і який у багатьох аспектах виказує безсумнівний вплив українського середовища. Можна якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти сліпоту Драгоманова в цьому питанні, пригадавши собі, що під цим оглядом він був типовим сином позитивістичної доби.
Ми докладно розглянули ідеї Драгоманова, тому що вони показові для загальної тенденції української політичної думки в єврейському питанні. Сила драгоманівської концепції є наслідком того факту, що вона спирається на об’єктивне розуміння і становища єврейського народу в Україні, і українських політичних інтересів. Це пояснює, чому українська національно-демократична та соціалістична думка і діяльність ішли протягом наступного півстоліття шляхом, що його накреслив Драгоманов.
Суть цієї “української відповіді на єврейське питання” можна сформулювати таким чином: не домагаючись асиміляції євреїв, представники українського руху прагнули врегулювати українсько-єврейські взаємини на основі культурного плюралізму та визнання прав євреїв як окремої національної групи, навзаєм очікуючи, що євреї не перешкоджатимуть прагненню українського народу до національного й соціального визволення. Навряд чи потрібно підкреслювати, наскільки оригінальною була ця програма та наскільки вона відрізнялася і від асиміляційної, і від антисемітської програм, дуже поширених у Східній Європі наприкінці XIX — на початку XX ст.
Зробімо тепер короткий критичний розгляд окресленої вище програми. Жодна політична програма не є досконалою; відповідаючи на певні потреби, вона неминуче є неспроможною в інших аспектах.
Українці мали дві одвічні скарги на євреїв: одну — соціально-економічного, другу — політичного характеру. Окреслена вище програма могла притупити гостроту цих скарг, але навряд чи вона могла усунути їх взагалі.
Першою скаргою була економічна експлуатація українських мас єврейськими купцями та посередниками. Єврейський коршмар із лихварем, які тримали в кабальному становищі цілі села, — це не стереотип, що його вигадала антисемітська пропаганда, а факт української соціальної історії. Ми бачили, що Драгоманов уважав цілу третину українських євреїв паразитами й експлуататорами. Очевидно, ділова мораль єврейського суспільства в Україні прощала шахрайство, яке неминуче викликало обурення.
Наведені нижче рядки вийшли з-під пера видатного письменника й інтелектуального лідера Івана Франка. Він був людиною поступових поглядів і великого розуму. У своїх творах він змальовував єврейських героїв із розумінням і симпатією. З огляду на це Франкові звинувачення мають особливу вагу.
“Ми не антисеміти і далекі від того, щоб ворогувати проти кого-небудь задля його раси, релігії або народності. Та проте годі заперечити, що історичні і соціальні обставини нашого краю витворили доволі високу і вельми шкідливу верству жидів-паразитів і безсовісних експлуататорів мужицької праці. Особливо треба се сказати про більшість тих жидів, що живуть по селах як шинкарі, лихварі, дрібні торговці та перекупці. Можемо сказати без помилки, що де в селі більше таких жидів, тим нижче стоїть просвіта, народ бідніший, темніший і більше здеморалізований”[93].
У зв’язку з цим можна також згадати одну рису, яку зауважив Драгоманов. Часто єврейські торговці до кривди додавали ще й образу. Навіть бідний єврейський вуличний торговець, сам не набагато кращий за жебрака, нерідко виявляв до українського селянина грубу пиху:
“...Всі жиди на Україні вважають себе станом, вищим над мужиками-українцями. “Мужик (хлоп або хохол) — дурак, хлоп — гадюка, свиня”, — нам доводилося чути від найбідніших жидів, а також вислови, які засвідчуть, що євреї відносять себе до числа панських класів, разом із дворянами”[94].
Інша українська скарга походила з переконання, що євреї, які жили на українській землі та їли український хліб, звичайно ставали до спілки з чужоземними панами й гнобителями України. Це слушно щодо старої, передподілової Польщі, коли єврейські орендарі (“арендатори”, тобто наймачі та збирачі податків для корони і великих землевласників) були основними знаряддями польської системи латифундій, яку так ненавиділи українські козаки та селяни. Це питання, вже в іншій формі, стало особливо пекучим з появою асиміляційних тенденцій серед євреїв. Провідники українського національного руху не хотіли перетворювати євреїв на українців, але вони рішуче протестували, коли євреї перетворювалися на росіян або поляків, зміцнюючи тим самим російський або польський гніт над українською землею.
Як і в кількох попередніх випадках, ми почнемо з Драгоманова. 1880 р. він видав у своїй женевській друкарні брошуру, адресовану до всіх політичних емігрантів із Російської імперії, які жили в країнах Західної Європи[95]. Брошура містила пропозицію створити міжнародну організацію представників східноєвропейських етнічних груп, щоб друкувати соціалістичну літературу мовами всіх народів Росії, в тому числі, зрозуміло, й ідишем. Пропозицію обговорено на громадському зібранні емігрантів і відкинуто переважною більшістю. Драгоманов пізніше писав у своїх спогадах:
“Здавалося б, яке заперечення може викликати думка про видання, скажімо, “Хитрої механіки” [відомої народницької брошури 1870-х рр.], ще однією людською мовою, або, навіть “жаргоном”? А часом треба приписати, тільки надзвичайним зусиллям і тактові головуючої на вищезгаданім зібранні особи, щоб воно не закінчилося великим скандалом. З яким озлобленням поставилися до нього промовці з російської та польської соціологічної партії, а особливо євреї за походженням”[96].
Хаїмові Вейцману, майбутньому президентові відродженого Ізраїлю, довелося через декілька років пережити схожий випадок. Наприкінці XIX ст. він приїхав до Швейцарії студентом і знайшов там чисельну колонію російських студентів і революціонерів, яка великою мірою складалася з осіб європейського походження.
“Єврейські студенти [з Росії] у
