Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

ЗАУВАЖЕННЯ ДО СТАТТІ ПРОФЕСОРА ЦВІ ГІТЕЛЬМАНА “СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА РОЛЬ ЄВРЕЇВ В УКРАЇНІ”{50}

Передусім хочу зазначити, що я — дослідник історії, а не спеціаліст із радянських справ. Тому я трактуватиму це питання з історичного погляду.

Я переконаний у тому, що теперішній час є особливо сприятливим для покращення і нормалізації українсько-єврейських взаємин. Таку можливість відкривають передусім соціальні зміни, яких зазнали обидва народи в останні десятиліття. Відбулася масова урбанізація українців, і ця тенденція зберігається. Що стосується євреїв, то їхня частка серед населення Української РСР упала з 6,5% у 1926 р. до 1,6% у 1970 р., і їхні професії стали різноманітніші, ніж у минулому. Протягом того ж самого часу єврейська меншість “акультуризувалася”. Я згоден із проф. Гітельманом, що акультуризація не тотожна асиміляції, і що вона не включає в себе втрату національної ідентичності. Однак євреї України втратили ті риси (в мові, одязі, звичаях тощо), які в минулому виразно відрізняли їх від решти населення. Я не хочу сказати, що ці соціальні зміни автоматично згладили усі дійсні або потенційні незгоди між українцями й євреями. Але принаймні, українці та євреї більше не зустрічатимуться у традиційних, стереотипних ролях селянина й містечкового торговця. Соціологічно українсько-єврейські взаємини дедалі більше уподібнюватимуться до тих відносин, які встановилися в інших європейських країнах між корінними націями та відповідними європейськими меншостями.

Сучасні політичні обставини настійно вимагають нової українсько-єврейської entente cordiale. Очевидно, що в СРСР і українському, і єврейському національному відродженню загрожує небезпека з боку тоталітарного російського комуністичного режиму. Цей факт ясно усвідомлюють українські та єврейські підрадянські дисиденти. На міжнародній арені радянська політика становить загрозу для існування держави Ізраїль. Заохочування і підтримка росіянами арабських урядів перешкоджає їм порозумітися з Ізраїлем. Навряд чи можна сумніватися, що утворення самостійної України або навіть досягнення її обмеженої автономії шляхом справжньої федералізації Радянського Союзу великою мірою усунуло б той тиск, від якого нині страждає Ізраїль. Таким чином, маємо право припускати, що боротьба українців за національне визволення відповідає єврейським інтересам. З другого боку, єврейська підтримка, або хоча б доброзичлива нейтральність була б винятково корисною для українського визвольного руху — і в Україні (де єврейська меншість, незважаючи на зменшення її чисельності, і далі відіграватиме важливу, суспільну та культурну роль), і на міжнародній арені.

Отже, поліпшення українсько-єврейських взаємин не лише бажане із загальнолюдського погляду, але й політично благотворне для обох народів. Не випадково теперішня радянська преса повна нападок на “злочинний альянс” українських буржуазних націоналістів і єврейських сіоністів. Цей примарний альянс, зрозуміло, насправді не існує. Але радянські пропагандисти чутливі до того, що вони усвідомлюють як потенційну загрозу.

Професор Гітельман слушно наголошує на тому, що нормалізації українсько-єврейських взаємин перешкоджають деякі болісні історичні спогади. На жаль, обмежений обсяг моєї доповіді не дозволяє окремо розглянути спірних питань у стосунках між євреями й українцями в минулому. Я хотів би, однак, прокоментувати один момент, який здається особливо дражливим емоційно.

Професор Гітельман покликається на українську козацьку революцію під проводом Богдана Хмельницького. Українці дивляться на повстання 1648 р. проти поляків як на славетну подію в історії своєї країни, тоді як для євреїв це трагічна сторінка Таким чином, незабуті й незабутні спогади про добу Хмельницького посилюють вияви українсько-єврейської ворожості.

У цьому місці я хотів би вдатися до власного спогаду. Однією з моїх найулюбленіших постатей у світовій історії є Олівер Кромвель. Я не самотній у своєму захопленні Кромвелем; я чув, що Зігмунд Фрейд назвав його ім’ям одного із своїх синів. Декілька років тому мені довелося викладати історію в одному з католицьких коледжів на сході Сполучених Штатів. Я виявив, що будь-яка позитивна згадка про Кромвеля могла викликати обурення серед моїх студентів, багато з яких були ірландського походження. Поважаючи почуття моїх студентів, я водночас, як викладач історії, почував себе зобов’язаним показати їм, що різанина під Дрогедою{51}, хоч яка жахлива вона була, не є тим критерієм, за яким, зрештою, треба оцінювати особистість та історичні досягнення Кромвеля. Сьогодні більшість мислячих англійців засуджують політику Кромвеля і пуританів щодо ірландців. І справді, Англія досі за неї розплачується. Проте це не виключає назагал позитивної оцінки Кромвеля та пуританської революції. На мою думку, сказане щойно про англійського лорда-протектора можна застосувати також до його українського сучасника, козацького гетьмана. Українці шанують Хмельницького як визволителя своєї країни від чужинецької влади й засновника української козацької держави. Повага до пам’яті цієї великої людини зовсім не означає схвалення тих нещасть, яких зазнало єврейське населення України у ході революції під проводом Хмельницького.

Взагалі кажучи, як ми маємо ставитися до помилок і трагедій минулого? Очевидно, того, що сталося, не повернеш назад. Однак його можна подолати й очистити. І тут на історичну науку падає величезна виховна відповідальність. Об’єктивні історичні дослідження та відверте обговорення суперечливих питань можуть викликати очищувальний ефект у свідомості відповідних спільнот. Чого, однак, слід уникати у таких історичних дослідженнях — то це вузько партійного духу. Історик — не адвокат, і його завдання не в тому, щоб малювати лілейно-білою фарбою свою сторону, покладаючи на іншу всі звинувачення. Історикам ще багато треба зробити на ниві українсько-єврейських взаємин. Можна очікувати, що такі дослідження розвіяли б багато закорінених упереджень і привели б до кращого взаєморозуміння. У цьому зв’язку варто згадати недавню цікаву дискусію між професорами Тарасом Гунчаком і Зосою Шайковським{52} в журналі “Jewish Social Studies” стосовно переоцінки постаті Симона Петлюри[115].

Нормалізації українсько-єврейських взаємин перешкоджають не лише спогади про минулі конфлікти, але й деякі нерозв’язані сучасні проблеми, що розділяють обидва народи. Я хотів би звернути особливу увагу на дві скарги: одну — євреїв на українців, другу — українців на євреїв. На мою думку, обидві скарги виправдані, і їх треба сприйняти чесно, перш ніж стане можливою справжня взаємна довіра та дружба між євреями й українцями.

Дозвольте мені перейти до першої проблеми. Український національний рух у XIX — на початку XX ст. був за своїм характером демократично-народницьким. Це ж саме можна сказати про незалежну Українську Народну Республіку 1917–1921 років. Однак починаючи з 1930-их років провід українського руху поза межами СРСР перебрали “інтегральні націоналісти”, які виявляли виразно тоталітарний світогляд, подібний до західного фашизму. Я маю на увазі Організацію Українських