Ми — це наш мозок - Дік Свааб
Відколи пацієнтів із тяжкими ушкодженнями мозку почали підключати до апаратів штучного дихання, класичний діагноз «смерть» значно розширився. Серцебиття і дихання підтримують штучно, навіть коли пацієнт перебуває «без свідомості» або в стані «мозкової смерті». Такий стан може тривати безкінечно довго. Як це було, наприклад, у колишнього ізраїльського прем’єр-міністра Шарона, якого підключили до апарата штучного дихання після сильного крововиливу 2006 року. Його сини контролювали, щоб штучне дихання не відключали. У такій ситуації його діагноз був не «смерть», а «смерть мозку».
Спершу для діагнозу «смерть мозку» використовували визначення: «Незворотна зупинка мозкових функцій».
Але мозок кожного четвертого мозково-мертвого виробляє антидіуретичний гормон (ADH = вазопресин), за допомогою якого наше тіло в нирках вбирає назад із сечі багато літрів води (див. розділ VI.1). Якщо відмерли клітини, що виробляють ADH, це відразу видно по сечоприймальнику, який висить біля ліжка, під’єднаний до катетора. Адже в ньому за день збирається від 10 до 15 літрів водянистої сечі. У тих пацієнтів з мозковою смертю, чиї клітини ще виробляють ADH, за день у посудину витікає тільки півтора літра сильно концентрованої сечі. У таких мозково-мертвих пацієнтів можуть працювати й інші групи мозкових клітин, але вони не дають ніякого ефекту для повернення свідомості. Згодом «смерть мозку» почали визначати за гарвардськими критеріями (відомого американського університету, де вперше сформулювали ці критерії) як незворотне настання нечутливих до світла зіниць, відсутність рефлексів мозкового стовбура і постійну втрату «вищих мозкових функцій», як то пізнання і свідомість. Остання, власне, є логічним перетворенням декартівського кредо «Cogito ergo sum» («Я мислю — отже, я існую»). Коли хтось уже не може мислити, оскільки в нього не функціонує мозок, то він як особа більше не існує.
Трансплантація
Констатація смерті мозку дуже важлива для трансплантації органів. Нідерландська Рада з питань охорони здоров’я (незалежний науковий комітет при уряді Нідерландів) рекомендує поряд із ретельним обстеженням для виявлення вищезазначених критеріїв переконатися, що в мозку відсутні електрична активність і кровообіг. В останню чергу треба на короткий час відключати штучне дихання, щоб встановити, чи не почнеться самостійне дихання. Так можна збільшити впевненість у тому, що потенційний донор органів справді зазнав смерті мозку. Коли ці умови виконано і є сертифікат донора, аж тоді можна здійснювати пересадку. Оскільки за таких обставин пацієнт вже не усвідомлює своє тіло, то, звісно ж, не можна вважати виразом відчуття болю передані через спинний мозок рефлексоподібні реакції, які з’являються, коли хірурги виймають органи в мозково-мертвого пацієнта. Легко сказати, проте все виглядає зовсім не так просто для хірурга, який приставляє ніж, щоб видалити орган у мозково-мертвого пацієнта. Тому в Англії перед такою процедурою воліють робити наркоз. Нідерландське товариство анестезіологів (Nederlandse Vereniging voor Anesthesiologie) вважає його безглуздим і має рацію з медичної точки зору. Адже наркоз роблять не для захисту мозково-мертвого пацієнта, а для збереження нервів трансплантолога.
VIII.3 Структури мозку, вирішальні для нашої свідомості
Вирішальними для свідомості є кора головного мозку,
таламус і функціональне зчеплення між цими ділянками мозку.
Свідомість ми маємо у двоякий спосіб. Спершу ми усвідомлюємо своє оточення. Елементи такого усвідомлення містяться в кожному живому організмі. Навіть одноклітинна істота підповзає до їжі й відповзає подалі від отрути, а отже, знає, що відбувається в її оточенні. Проте малоймовірно, що одноклітинні мають такий ступінь усвідомлення, який притаманний нам. Адже для цього жива істота повинна піднятися по еволюційній драбині на декілька щаблів вище. Крім того, існує самоусвідомлення, яке, звісно ж, властиве не тільки людям. Це можна побачити навіть у маленьких дітей чи у тварин на прикладі тесту із дзеркалом. Самоусвідомлення високо розвинене також у деяких інших живих істот і складає основу складних соціальних відносин. Деякі шимпанзе, орангутанги, а також, можливо, горили можуть упізнати себе в дзеркалі. Дельфін бачить у дзеркалі, що на його тіло нанесли маркування, а людиноподібна мавпа перед дзеркалом може стирати на своєму обличчі пляму від фарби, точнісінько як одно- або дворічна дитина, яка щойно почала впізнавати себе у дзеркалі. Як довів Франс де Ваал, азійський слон також може впізнати себе у величезному дзеркалі, він може обстежити там власне вухо і виявити, що на голову нанесене маркування. При цьому самоусвідомлення виявляють не лише у ссавців. Сорока також може впізнати своє відображення — це показують експерименти, в яких на її дзьоб унизу роблять наліпку, яку можна побачити тільки у дзеркалі.
Деякі структури мозку мають для свідомості вирішальне значення, наприклад кора головного мозку, таламус і функціональне зчеплення між цими ділянками (рис. 17). Якщо кора пошкоджена або несправне з’єднання з нею, але продовжує функціонувати мозковий стовбур, так що самостійно регулюються дихання, кров’яний тиск і температура тіла, то свідомості вже немає. Тоді пацієнт перебуває у вегетативній комі. Таких пацієнтів не під’єднують до апарата штучного дихання, і в них нормальне серцебиття. Вони можуть заплющувати і розплющувати очі, зітхати, вимушено плакати, а іноді навіть вимушено сміятися. Крім того, мозковий стовбур (рис. 18) підтримує ритм бадьорості-сну. Тому іноді видається, що пацієнт «прокидається», не проявляючи при цьому фізичної реакції, яка б показувала певну міру усвідомлення себе й оточення. Мозкова кора абсолютно необхідна для нашого самоусвідомлення. Але передачі подразнення від наших органів чуття та від тіла через таламус до мозкової кори недостатньо для того, щоб ми їх усвідомили. Бо навіть під наркозом світлові подразники досягають кори головного мозку всього за 100 мілісекунд, при цьому ми їх не усвідомлюємо. Деякі дослідження показують, що навіть словесне звертання, музика і звуки моря можуть впливати на пацієнта під повною анестезією, незважаючи на його несвідомий стан. Проте для здорової свідомості кора головного мозку, в яку поступає подразнення, повинна активно комунікувати з іншими ділянками мозку, а при наркозі це неможливо. До того ж для нормальної свідомості потрібен функціонуючий таламус (рис. 2). Він знаходиться всередині мозку і відіграє вирішальну роль для свідомості, адже в нього стікається інформація від усіх органів чуття (окрім нюху, див. рис. 18), тут вона перемикається та відправляється до кори головного мозку. Пошкодження таламуса викликає порушення свідомості. Траплялося і навпаки, коли електрична стимуляція таламуса повертала пацієнта до свідомості. Після розбійного нападу один 38-річний чоловік шість років перебував у стані мінімальної свідомості, будучи між комою і свідомістю. Час від часу він міг подавати знаки рухами очей і пальців, але ніколи не міг говорити. Оперативним шляхом йому імплантували в таламус з обох боків стимулюючі електроди, і менш ніж за 48 годин після початку стимуляції він отямився. Протягом наступних шести місяців стимуляції у нього покращилися увага, реакція на звертання, контроль своїх кінцівок і здатність говорити. Захопливий експеримент з наукової точки зору. Але залишається питання, чи зможе чоловік після такого героїчного втручання продовжити гідне людини життя. Етична дилема полягає в тому, що через стимуляцію таламуса він усвідомив не лише довкілля, а також і себе самого та жахливе становище, в якому опинився через напад і тяжке пошкодження мозку.
VIII.4 Значення для нашої свідомості функціональних зв’язків між структурами мозку
Із реакції вегетативного пацієнта випливало,
що в нього, напевне, були якісь залишки вищих
мозкових функцій, як-то
