Ми — це наш мозок - Дік Свааб
VIII.7 Як могла б функціонувати свідомість?
Можна розглядати свідомість як новоутворену властивість,
що розвивається через взаємодію величезної мережі нервових клітин.
Протягом історії люди вигадували численні метафори, щоб передати наше усвідомлення оточення, такі як «картезіанський театр», «кіно в нашій голові» або «екран телевізора». Всі ці метафори витікають із дуалістичного уявлення, що нібито в нашій голові знаходиться такий собі маленький чоловічок, який спостерігає за світом, котрий йому показується. Курйозна ідея, хоча б тому, що вона ставить питання про те, що ж знаходиться у голові тепер уже цього маленького чоловічка. Ще один маленький чоловічок? Нічого подібного, там немає нічого, крім величезної мережі нервових клітин.
Лауреат Нобелівської премії 1963 року за дослідження передачі збудження в синапсах нервових клітин Джон Екклз (John Eccles) побоявся покласти відповідальність за нашу свідомість на цю мережу нервових клітин. Керуючись своїми філософськими інтересами, проте без жодного нейробіологічного підґрунтя, він постулював «психон» як елементарного носія наших психічних функцій. Він вважав, що група «психонів» в інтегрованому ментальному процесі складає нашу свідомість. Оскільки ніхто не знає, що воно таке той психон, то перевірити цю концепцію неможливо, а отже, як наукова гіпотеза вона є неприйнятною. До того ж така концепція зовсім непотрібна. Усі новітні дослідження вказують на те, що основою нашої свідомості є взаємодія колосальної кількості нейронів в обміні з більшістю ділянок мозку. Тож суто теоретичний «психон» є цілковито зайвою концепцією.
Можна розглядати свідомість як новоутворену властивість, що витікає із взаємодії більшості специфічних ділянок мозку всередині величезної мережі нервових клітин у нашій голові. Різні нервові клітини та ділянки мозку мають кожна свою особливу функцію; а оскільки вони вступають у функціональні зв’язки, то разом утворюють нову функцію. Існує чимало прикладів таких новоутворених властивостей. Приміром, водень і кисень відомі нам як гази. Коли їх молекули поєднуються між собою, виникає елемент із цілком іншими властивостями, а саме вода. Багато дослідників мозку займаються питанням, що саме необхідне з нейробіологічної точки зору, щоб виникла така нова властивість, як свідомість. Дослідник із Амстердаму Віктор Ламме в пошуку пояснення феномену «свідомості» у своїй аргументації виходить із функції нейрона. Згідно з його гіпотезою, нейрони передлобної і тіменної кори повертають інформацію в кору, серед іншого через таламус. Така повторна обробка відбувається як у суто сенсорних, так і в моторних ділянках. Тобто суттєва для нашої свідомості вибіркова увага виникає через те, що деякі елементи події обробляються повторно. Це призводить до того, що ми можемо заявити про стимули, на які звертаємо увагу, в той час як інших подразників не усвідомлюємо. Немає жодних підстав припускати, що настільки фундаментальні механізми, як повторна обробка та увага, присутні не у всіх тварин, нехай навіть різною мірою. Філософ Деніел Деннет (Daniel Dennet) хотів би пояснити свідомість як суто тілесний хімічний феномен. Це дуже цікавий підхід. Зрештою, він презентує ту думку, що на основі колосального впливу від розвитку мови люди мають інший вид свідомості, ніж тварини. Як на мене, то ближчим до істини буде припущення, що у тварин інший ступінь свідомості. Звісно, самоусвідомлення собаки, який вміє відрізнити запах своєї сечі від чужої, перебуває на іншому рівні, ніж самоусвідомлення організму, який успішно пройшов дослід із дзеркалом, але очевидним є те, що і собака має певний ступінь самоусвідомлення. Зрештою, самоусвідомлення людини не залежить від мови. Навіть люди з пошкодженими після інсульту мовними зонами повністю усвідомлюють себе та своє оточення. Киванням чи хитанням голови вони можуть приймати важливі добре продумані рішення, що стосуються їх самих або їхніх близьких, навіть якщо при цьому не можуть вимовити їх словами.
Наскільки важливо усвідомлювати себе та своє оточення, видно перш за все за соціальними інтеракціями, в яких ми встановлюємо зв’язок між власним становищем і становищем інших людей. Цим самим повертаючись до Чарлза Дарвіна і Франса де Вааля, які вказували на величезне еволюційне значення хорошого функціонування індивіда для комплексних соціальних інтеракцій всередині цілісної групи (див. розділ ХХІ.1).
IX. Агресія
IX.1 Агресія з матки
Я чув про автентичні випадки, коли нав’язлива ідея красти
і схильність до брехні траплялися навіть у сім’ях із вищих станів.
Чарлз Дарвін, «Походження людини», 1871
Людина є агресивним видом, так само як і шимпанзе. Недарма в нас спільні предки. З шістдесятих до вісімдесятих років двадцятого століття до людини підходили з універсальною вірою в те, що її можна формувати, керуючись кредо: дайте кожному індивіду гарне оточення, і на Землі зникнуть агресія та злочинність. Кожного, хто думав інакше, як, наприклад, кримінолога Воутера Бікгуізена (Wouter Bikhuisen), намагалися затоптати. Сьогодні, в часи, коли знову дозволено думати про біологічне підґрунтя нашої поведінки, ми знову можемо повернутися до питання, чому одні люди більш агресивні та скоріше конфліктують із законом, ніж інші. Хлопчики агресивніші за дівчаток. Це закладається на все життя ще в утробі матері. Зростання чоловічого гормона тестостерону, який виробляють самі хлопчики в середній фазі ембріонального розвитку, робить їх агресивнішими на все життя. Дівчатка, що виробляють багато тестостерону ще до народження через захворювання наднирників, згодом теж стають агресивнішими. А прийом матір’ю під час вагітності схожих на гормони медикаментів може підвищити рівень агресивності як у хлопчиків, так і в дівчаток ще в материнському лоні.
Проте деякі діти значно агресивніші за інших, і це тягне за собою кримінальні злочини: 72 відсотки підлітків із делінквентною поведінкою перебувають в ув’язненні за агресивні злочини. Впадає у вічі, що в цих злочинців часто констатують психічні порушення. А в молодих порушників чоловічої статі — навіть у 90 відсотках випадків. Поряд із асоціальною поведінкою у них виявляють наркоманію, психози і СДУГ (синдром дефіциту уваги і гіперактивності). Як показали дослідження близнюків, важливу роль відіграють генетичні фактори. При цьому йдеться про невеликі відхилення (поліморфізми) в ДНК генів, які беруть участь у виробленні чи розщепленні в мозку хімічних речовин-посланців. Незначні генні варіації білків, які розкладають у мозку хімічні трансмітери, можуть призвести до високої агресивності, алкоголізму, жорстокості й самогубств. Знижена активність хімічного посланця серотоніну веде до сильнішої агресивності та імпульсивної асоціальної поведінки. У китайських чоловіків в одному гені, що бере участь у дії серотоніну, виявили невелику варіацію, яку супроводжують насильницькі злочини, антисоціальні розлади особистості, алкоголізм та інші види залежності. Інша варіація того самого білка підвищує ризик захворіти на межовий розлад особистості, в якому також важливу роль відіграють висока імпульсивність та агресія. Генетичні схильності теж роблять значний внесок в агресивну і кримінальну поведінку окремих осіб. Тож ми сміливо можемо проігнорувати категоричну сентенцію великого захисника руху «Intelligent Design» Їтсе фан дер Меерса (Jitse van der Meers): «Про безпосередній вплив генетики на моральність поведінки нічого не відомо».
Навіть оточення зародка впливає на те, який згодом у нього буде рівень агресивності. Так, у чоловіків, матері яких голодували під час вагітності в голодну зиму 1944—1945 років у Нідерландах, був у два з половиною рази вищий ризик постраждати від антисоціального розладу особистості на момент проходження ними військової служби (див. розділ ІІІ.3). Навіть у теперішні часи достатку бувають випадки недостатнього харчування в матці, вже через неправильне функціонування плаценти.
