Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Спочатку Хвильовий втішався милістю та протекцією режиму. Він був не тільки членом партії та ветераном Червоної армії з часу громадянської війни, але й особисто перебував у близьких стосунках з людьми, що їм у той період було доручено керування республікою. На нього дивилися як на найвидатнішого молодого “пролетарського письменника” і як на репрезентативного комуністичного інтелектуаліста в країні, яка тільки нещодавно була радянізована і де, як всі знали, загал місцевої інтеліґенції був некомуністичний або антикомуністичний, а більшість членів партії складалася з неукраїнців. Політика т. зв. “українізації”, започаткована урядом у 20-их роках, мала на меті примирити українські національні аспірації з радянською системою. У зв’язку з проведенням цієї політики на Хвильового накладали відповідальні завдання. Але, будучи людиною з неприборканим темпераментом і з сильними власними переконаннями, він не міг задовольнитися тим, щоб виконувати “соціяльні замовлення”, накинені згори. Він наважувався проявляти незалежну ініціятиву і дозволяв собі на скоки, що відхилялися від офіційної лінії.
Згідно з перевіреним соціологічним правилом, у монопартійних системах політична та ідеологічна опозиція може легше зародитися між членами упривілейованої меншости, ніж між аморфною масою. Комуніст Хвильовий взяв на себе ключову ролю в духовому опорі України проти політики Москви, що домагалася реґляментації, а після 1930 року - поновної русифікації. Він безперечно мав численних прихильників не тільки серед широких кіл громадянства, але навіть у лавах самої партії. Але власне цей факт визначив його в очах режиму як дуже небезпечного “єресіярха”. Вже в 1926 році сам Сталін - тоді ще не всемогутній диктатор, але керівник групи наслідників Леніна - кинув проти Хвильового блискавицю у вигляді “відкритого листа” до політбюра КП(б)У[117]. Про те, яким небезпечним здається дух Хвильового комуністичним володарям навіть по тридцятьох роках, свідчить недавня стаття в “Українській радянській енциклопедії”, присвячена Вапліте (Вільній академії пролетарської літератури), літературному об’єднанню 20-их років: “Фактичний провід у цій організації, що відразу ж посіла буржуазно-націоналістичні позиції, належав М. Хвильовому. Погляди “ваплітян” у політичних питаннях зводилися до орієнтації на “психологічну Европу”, тобто на європейську буржуазну літературу. Прикриваючися демагогічними гаслами про підтримку генеральної лінії комуністичної партії, Хвильовий та його прибічники виступали по суті проти політики партії, намагаючись відірвати Україну та її культуру від Радянської Росії”[118].
Стосовно т. зв. “буржуазного націоналізму” Хвильового треба ствердити, що в його походженні, розвитку та духовому обличчі не було нічого “буржуазного”. Натомість він напевно був українським патріотом, хоч його патріотизм був того роду, що він не суперечив “пролетарському інтернаціоналізмові”. Хвильовий мріяв про Радянську Україну як самостійну соціялістичну державу, яка перебувала б на рівній стопі з Росією і вільно, без Москви, брала б участь у світовій культурі. Тут ми зустрічаємося з духовістю, яку в новіші часи звичайно асоціюють з поняттям “тітоїзму”. Проте трохи спрощенська етикетка “націонал-комунізму” не зовсім точно визначає феномен Хвильового. Хвильовий розумів ідею “українського ренесансу”, що нею він був одержимий, не в дусі якогось виключного націоналізму, але радше на універсалістичний лад. Він вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особовости і від розгортання інтелектуальної та мистецької творчости. Він теж прорікав грядучу емансипацію колоніяльних народів; для цього він викував поняття “азіятського ренесансу”. Хвильовий був переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Европою та відродженими націями Сходу.
Проте якась загадка продовжує ширяти над цим складним, тонким і невловним умом. Двозначність, що нею оточений Хвильовий, має, мабуть, подвійну причину. Зацькований офіційними доганами і прагнучи залишитися в межах радянської леґальности, які раз-у-раз звужувалися, Хвильовий був примушений декілька разів перемінити свої позиції. Не завжди легко розпізнати, що в цих вивертах випливало зі змін у його особистих переконаннях, а що накидали йому тактичні конечності. Подруге, Хвильовий був типовим слов’янським “шукачем істини”. Упродовж своєї недовгої кар’єри він встиг пройти помітну ідейну еволюцію, що її пізніші етапи знайшли - зі зрозумілих причин - тільки дуже недосконале відображення в його писаннях та прилюдних виступах. Наприклад, добре відомо, що Хвильовий захоплювався певний час історіософією Шпенґлера; але як це відбилося на його приватному світогляді, ніхто сьогодні сказати не зумів би.
Проблему можна зформулювати так: до якої остаточної позиції дійшов Хвильовий? Чи він аж до самого гіркого кінця залишився комуністом, - нехай грішником і ухильником, але все таки комуністом? Чи, може, він зумів внутрішньо визволитися від віри своєї молодости, а формальну партійну приналежність зберіг тільки як димову заслону? Ми не претендуємо на те, щоб відповісти на це питання; проте наважуємося висловити суґестію, що “найдалі заходить той, хто не знає, куди він іде” (Олівер Кромвел) і що внутрішня логіка мислі може сягати далі, ніж свідомий намір мислячого. Ясно, що існує місце ще для багатьох майбутніх дослідів про Хвильового.
Обговорювана книга обіймає, - крім біографічного вступу, написаного перекладачем, і спогадів про Хвильового, написаних його покійним приятелем Аркадієм Любченком, - п’ять новель, які добре ілюструють письменницький шлях Хвильового. Його рання проза була суто неоромантична, з сильним емоційним забарвленням. Пізніше він перейшов на об’єктивнішу та реалістичнішу манеру і сухіший, прецизніший стиль, що нагадує Стендаля. Ці зміни в літературній техніці відбувалися паралельно з його поступовим відчуженням від комунізму. Зразок раннього періоду творчости, новеля “Кіт у чоботах”, віддзеркалює революційну романтику громадянської війни і прославляє почуття самовідданости та братерства між простими, рядовими комуністичними бійцями. Повчально порівняти це оповідання з двома пізнішими сатирами, “Ревізор” та “Іван Іванович”, що глумливо і з погордою змальовують радянську бюрократію. Темою “Сантиментальної історії” є розчарування: ідеалізм молодої дівчини розбивається в зударі з брудною радянською дійсністю. Вершка драматичної сили досягнено в оповіданні “Я”, сповіді чекіста, що убив рідну матір - прозорий символ комплексу вини, що виникає в душі українського комуніста внаслідок зради батьківщини та її священних традицій. В сумі можемо сказати, що читач, який шукає лектури з “екзотичним запахом”, не розчарується в цій книзі, а тому, хто вивчає
