Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

КОНСЕРВАТИЗМ{33}

Консерватизм (латинське conservare - зберігати), духова настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі й у традицією освячених установах і формах життя, і тому бажає їх зберегти. У вужчому розумінні консерватизм - політична течія, що постала на переломі 18 і 19 віку як реакція на французьку (політичну) і на англійську (індустріяльну) революції. Термін “консерватизм” вперше появився у французького романтичного письменника Шатобріяна (1818). Протиставленням до консерватизму в 19 віці вважався звичайно духовий, політичний і економічний лібералізм.

Носіями консерватизму були спочатку головне шляхетські кола (noblesse) та вище духовенство, які змагалися за збереження “старого режиму”, коли він стояв у боротьбі з силами революційного поступу, або до реставрації “старого режиму”, коли він перед тією революцією змушений був поступитися. Згодом створилася нова, синтетична форма “ліберального консерватизму”, який, не протиставляючися поступові та стоячи на позиціях конституційної свободи, наголощував потребу авторитету, ладу й дисципліни у суспільному житті, вірив у творчу місію традиційних установ (монархія, церква) і традиційної провідної верстви, і тому відстоював ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ДО ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ

В українській історії консерватизм, як стихійна духова настанова великої частини суспільства, відограв визначну ролю й виявився у міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного й громадського життя. Така настанова помогла зберегти українську національну ідентичність в умовах бездержавности й чужоземних окупацій. На консерватизм спиралася реакція проти наступу польської цивілізації у 16-17 стол., боротьба “старої віри”, православія, проти церковної унії. В історії Держави Війська Запорозького зустрічаємо поруч консервативні, ліберальні та революційні первні, що виступали в різноманітних констеляціях. Гетьман Хмельницький, що спирався в боротьбі проти Польщі на революційну енерґію народних мас, рівночасно використовував консервативні гасла (“за короля, проти короленят”) і притягав до державного будівництва українських панів. Політична думка козацької верстви хиталася між лібералізмом (нахили до республіканства та конституційно-представницького устрою) і консерватизмом: зусилля надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський), посилання на традиції Київської Руси та державно-правовий леґітимізм, що став ідеологічною плятформою “малоросійського шляхетства” кінця 18 - початку 19 віку в його боротьбі за збереження національних і станових “прав і вольностей”. Російський уряд, що прямував до ліквідації української автономії, вміло використовував для цієї мети не тільки клясову ворожнечу “черні” до провідної верстви, але й стихійний консерватизм селянсько-козацьких мас: їхню пошану до монархічної царської влади, підтримувану релігійним авторитетом православія.

КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ ВІД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ ДО 1917 РОКУ

Модерний український національний рух, розпочатий у 1840-их роках Шевченком і кирило-методіївцями, ішов у річищі народництва й соціяльного радикалізму, які визначали основне політичне обличчя українства другої половини 19 й початку 20 віку в межах Російської імперії. Але й консерватизм виступав на поверхню то як опозиція до сучасної української “гайдамаччини” (П. Куліш), то як нахил до поміркованости з боку впливових в українських культурних установах і громадсько-політичних організаціях представників українських землевласницьких і капіталістичних кіл. Звідси розходження між Старою Громадою, очолюваною В. Антоновичем, і її радикальнішим членом М. Драгомановим. Звідси посередництво більш консервативних кіл з підросійської України (В. Антонович, О. Кониський) між польськими консервативно-аристократичними правителями Галичини й провідниками галицьких “народовців”, що довело до т. зв. “Нової ери”.

Представників української виразно консервативної думки та її епігонів зустрічаємо і в другій половині 19 віку (Г. Ґалаґан, В. Тарновський, Г. Милорадович та ін.) і в кінці 19 та початку 20 віку (Ф. Уманець, В. Горленко, брати Андрій і Микола Стороженки, П. Дорошенко й інші); з цих кіл вийшов і майбутній гетьман П. Скоропадський.

Причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, і ритм її політичного життя хитався між крайностями революції й реакції. Це також некорисно відбилося на українському консерватизмі. Під тиском реакційної політики російського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціяльного радикалізму, з другого - українські консервативні діячі знаходили своє політичне оформлення на базі російського реакційного консерватизму й ставали імперськими російськими діячами, зрештою, часто не втрачаючи почуття свого етнічного походження та українського територіяльного патріотизму (наприк-лад, генерал М. Драгомиров). Такий русифікований консерватизм, що не шукав підпори в рідному громадянстві та власних національних традиціях, легко вироджувався в політичну й соціяльну реакцію (наприклад, газета “Киевлянин” або “чорносотенні” організації, що діяли на Україні після 1905 року, як “Союз русского народа” й ін.).

КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

Інша доля консерватизму на українських землях в Австрії, насамперед у Галичині. Тут консервативні елементи суспільства знаходили духову й організаційну основу в сильній установі, що тривало стояла в центрі всього національного життя підавстрійських українців: Греко-Католицькій Церкві, духовенство якої в Австрії зрівнялося щодо освіти й щодо прав з католицьким духовенством латинського обряду. Проте між обома залишилася велика соціологічна різниця: українські священики були одружені й господарили на землі. На цій основі створилася своєрідна священицька верства, із квазідідичним характером. Ця провідна священицька верства, - на відміну від польської шляхти, яка в першій половині 19 віку мала іредентистичну настанову супроти Австрії, - постійно маніфестувала свою льояльність до габсбурзької династії, що особливо виразно виявилося в 1848-49 роках. Галицькі українці, очолені Головною Руською Радою, якою керувало консервативне духовенство, т. зв. “святоюрці” (від собору св. Юра у Львові), стали по боці австрійського уряду проти польських і угорських повстань, висуваючи домагання окремого “руського” коронного краю з українських земель Австрії.

Цьому старосвітському українському консерватизмові в Австрії були чужі соціяльні інтереси селянства й методи політичної боротьби в умовах модерної конституційної держави, а його патріотизм полягав у прив’язанні до церковного обряду, юліянського календаря, кирилиці з етимологічним правописом, як ознак, що відділяли русинів від поляків. Священицька аристократія відстоювала проти новіших течій (М. Шашкевич і його послідовники) традиційну церковно-слов’янщину, що виродилася в т. зв. “язичіє”, яке вважалося “панською” мовою, у протиставленні до “хлопської”, народної.

Коли в 1860-их роках австрійський уряд порозумівся з польською шляхтою й передав їй управління в Галичині, “святоюрці”, розчаровані у своїх розрахунках на Відень, переорієнтувалися в бік царської Росії. Це давало поштовх до постання т. зв. москвофільського табору, який став головним зборищем галицької