Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

релігійної єдності. Наступним періодом великого розквіту гуманізму стала епоха Просвітництва XVII—XVIII століть. Карл Беккер [11] показав, якою мірою філософія Просвіт­ництва була виявом «релігійних настанов», властивих тео­логії XIII століття: «Якщо ми поглянемо, що лежить в основі цієї віри, то побачимо, що на кожному кроці ці філософи виявляли свої запозичення з думки Середньовіччя, хоча й не усвідомлювали цього». Французька революція, яка за­вдячує своїй появі філософії Просвітництва, була більше ніж просто політичною революцією. За словами Токвілля (наведеними Беккером), це була «політична революція, що мала певні риси релігійної революції (курсив мій. — Е. Ф.) і діяла тими ж способами. Подібно до ісламу і протестант­ського руху, вона подолала кордони між країнами й на­родами та поширилася завдяки проповідям і пропаганді своїх ідей».

Радикальний гуманізм XIX і XX століть буде описано нижче, при обговоренні гуманістичного протесту проти язичництва індустріальної доби. Але для того, щоб мати основу для такого обговорення, ми маємо розглянути нове язичництво, що розвивалося водночас із гуманізмом і в цей момент історичного розвитку погрожує нам зни­щенням.

Першим кроком, що підготував ґрунт для розвитку «індустріальної релігії», була елімінація Лютером материн­ського елементу в церкві. Може, це видасться зайвим від­ступом, але я мушу порушити це питання, бо воно важливе для розуміння розвитку нової релігії й нового соціального характеру.

Суспільства організовуються відповідно до двох принципів: патріцентричного (або патріархального) і матріцентричного (або матріархального). І. Я. Бахофен [8] та А. Г. Морган [85] уперше показали, що при матріцентричному принципі центральною постаттю суспільства є любляча мати. Материнський принцип — це безумовна любов: мати любить своїх дітей лише тому, що вони її (а не чиїсь інші) діти, а не тому, що вони подобаються їй. Мате­ринську любов неможливо заслужити гарною поведінкою, але не можна й втратити її, согрішивши. Материнська любов — це милосердя і співчуття (давньоєврейською rachamim, корінь цього слова — rechem, «материнська утроба»).

Батьківська любов, навпаки, зумовлюється такими чинниками, як гарна поведінка дитини, її успіхи. Батько дужче любить дитину, яка схожа на нього більше за інших, ту, кого він хоче зробити спадкоємцем своєї власності. Лю­бов батька можна втратити, але її можна знов повернути покаянням і сумирністю. Батьківська любов — це справед­ливість.

Ці два принципи — чоловічий-батьківський та жіночий-материнський — не лише відповідають наявності засад чоловічого й жіночого у будь-якій людині, а й вияв­ляють властиву кожній людині (чоловікові чи жінці) потре­бу в милосерді і справедливості. Либонь, найзаповітнішим бажанням людини є досягнення такого синтезу, в якому ці два полюси (материнство й батьківство, жіноче й чолові­че, милосердя і справедливість, почуття й розум, природа й інтелект) не лише втратили б взаємний антагонізм, а й доповнювали та увиразнювали б одне одне. У патріархаль­ному суспільстві такого синтезу досягти сповна неможли­во, однак у римсько-католицькій церкві якоюсь мірою він був. Богоматір, церква як любляча мати, Папа Римський і священики уособлюють материнську безумовну любов по­ряд з батьківськими елементами суворої патріархальної бюрократії, на чолі якої стояв той же Папа, але вже як носій влади.

Цим материнським елементам у релігійній системі від­повідало ставлення до природи у процесі виробництва: пра­ця селянина, так само як і ремісника, не була ворожою при­роді. Це була кооперація з природою — не насильство над нею, а її перетворення відповідно до її власних законів.

Суто патріархальна форма християнства, що спирала­ся на бюргерів і світських князів, була встановлена в Пів­нічній Європі Лютером. Мета нового соціального характеру полягала в тому, щоб заслужити любов і схвалення патріар­хальної влади, а єдиним засобом зробити це стала праця.

За фасадом християнства виникла нова таємна — «індустріальна» — релігія, вкорінена у структурі характе­ру сучасного суспільства, але релігією не визнана. «Інду­стріальна релігія» несумісна зі справжнім християнством. Вона принижує людей до рівня слуг економіки і машин, створених їхніми руками.

В основу «індустріальної релігії» покладено новий со­ціальний характер. Його зміст — це страх і підпорядкуван­ня могутній чоловічій владі, культивування почуття вини за непослух, розрив зв'язків людської солідарності через пріоритети корисливості і взаємний антагонізм. «Священ­ними» в «індустріальній релігії» є праця, власність, прибу­ток, влада, хоча вона й посприяла розвитку індивідуалізму та свободи в рамках своїх основних принципів. З перетво­ренням християнства на суто патріархальну релігію стало можливим висловити «індустріальну релігію» в термінології християнства.

«Ринковий характер» і «кібернетична релігія»

Щоб зрозуміти характер і таємну релігію сучасного людського суспільства, потрібно чітко й виразно уяви­ти собі ту зміну соціального характеру, яка відбулася за період від початку доби капіталізму до другої половини XX століття. Авторитарний, одержимий, накопичуваньний характер, розвиток якого почався в XVI столітті і який почав переважати у структурі характеру принаймні се­редніх класів суспільства протягом наступних століть, до кінця XIX включно, — неухильно почав поступатися міс­цем перед ринковим характером. (Зміни різних орієнтацій характеру я описав у книзі «Людина як вона є» [40].)

Я назвав цей феномен ринковим характером тому, що в такому випадку людина відчуває себе мов товар, а свою вартість — не як споживчу, а як мінову. Жива істота стає товаром на «ринку особистостей». І на товарному рин­ку, і на ринку особистостей діє однаковий принцип ви­значення ціни, лише на першому продаються товари, а на другому — особистості. В обох випадках ціна зумовлюєть­ся їхньою міновою вартістю, для якої споживча вартість є необхідною, але недостатньою умовою.

І хоч якими різними бувають співвідношення таких передумов успіху, як майстерність та людські здібності, з одного боку, й особистість — з другого, все ж вирішаль­ну роль у досягненні успіху завжди відіграє «особистісний чинник». Успіх залежить переважно від того, наскільки люди уміють вигідно подати себе як «особистість», наскіль­ки гарна їхня «упаковка», наскільки вони «життєрадісні», «здорові», «агресивні», «надійні», «честолюбні». Окрім усього цього, успіх залежить від походження, приналежності до того чи іншого клубу, знайомства з «потрібними людьми». Тип затребуваної особистості певною мірою залежить від специфіки галузі, в якій людина може знайти роботу. Бір­жовий маклер, продавець, секретар, залізничний службо­вець, професор коледжу чи менеджер готелю — кожен з них мусить запропонувати інакший тип особистості, та всі вони, попри відмінність кожного, мають відповідати од­ній умові: користуватися попитом.

Ставлення людини до самої себе зумовлюється розумійням нею того, що наявності умінь і відповідних здібностей може виявитись не досить для отримання певної роботи; для успіху потрібна ще й перемога в жорсткій конкуренції з іншими учасниками цього змагання. І якби людина, покладаючись на свої знання та вміння, була певна, що вона заробить на прожиття, то почуття власної гідності було б пропорційним її здібностям, тобто її споживчій вартості. Але оскільки успіх залежить переважно від