Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Майже весь час Клементина віддавала Черчиллю, котрий був у родині, як висловилася Мері Черчилль, «на першому, другому й третьому місці». Це було пожертвування собою, і можна сперечатися, але як Клементина, так і діти страждали, почуваючись другорядними небесними тілами, приреченими на безкінечне кружляння орбітою навколо roi soleil66 Чартвеллу. А чоловік був такий зайнятий, що іноді жінка відчувала себе просто покинутою.
Хоч у листах він виявляв неприкриту пристрасть до неї (є, наприклад, один, у якому він написав, що мріє вихопити її оголену з ванни), вона писала йому з тугою в серці, як-от у березні 1916-го, коли він був в окопах: «Ми ще молоді, але час летить і краде наше кохання, а залишає дружбу, що є спокійною, проте не надихає й не зігріває». Ох.
Принаймні раз було таке, що вона жбурнула в нього тарілку шпинату. Зважаючи на його безмірну одержимість собою, гадаю, чимало людей схвалять такий жест — хоч і подякують, що Клементина не влучила.
У них обох батьки були систематично невірні, вони обоє виросли в родинах, так чи інакше нещасливих. Чи виникала в Черчилля або Клементини за 56 років подружнього життя спокуса зійти зі шляху істинного?
Я здивувався б (хоч би що казали), якби почув, що Черчилль щось таке утяв сам. Він не лише був вірний Клементині, він у принципі не був до такого схильний. Побутує історія про Дейзі Феллоуз («особу, схильну до показовості й шику, дещо безжальної краси»), яка помітила Черчилля на мирній конференції у Версалі 1919 року та запросила на чай, аби «познайомити з моїм малям».
З’явившись на чай, Черчилль не знайшов ніякого маляти, а тільки шезлонг, застелений шкурою тигра, для господині. І одежі на Дейзі не було. Вінстон утік.
Ну а щодо Клементини, що ж, уже багато чого було сказано про історію голубки з Балі. Тягар життя поряд із Черчиллем був таким, що вона часом вирушала в доволі довгі відпустки — на південь Франції, в Альпи чи у Вест-Індію. А в 1934 році вона здійснила справжню одіссею — подорож у 30 тисяч миль південними морями на борту розкішної парової яхти, що належала спадкоємцеві Ґіннесса лордові Мойну. Клементина мандрувала до Борнео, Сулавесі, до Молуккських островів, Нової Каледонії, Нових Гебридів і, власне, Балі, звідки написала листа чоловікові: «Цей острів зачаровує. У кожному селищі прекрасні храми, занурені в зелень. Милі танцюристи. А жителі провадять райське життя. Вони працюють десь зо дві години на день — решту ж часу грають на музичних інструментах, танцюють, роблять підношення богам у храмах і кохаються! Ідилія, чи не так?»
Тим часом Черчилль вів війну з урядом щодо індійського питання — і, зморений після тривалих суперечок, ледь вертався додому. Можна одразу помітити, що життя, яке він пропонував Клементині, не завжди бувало райським, та й щоденні любощі, мабуть, теж не стояли достатньо високо на порядку денному в Чартвеллі, як у щасливих племен на Балі. Коли у квітні 1935-го Клементина повернулась додому, було помітно, що вона втратила вагу та погарнішала.
Чарівними мушлями, які вона привезла, подружжя прикрасило декоративні ставки, котрі після цього стали жовтувато-зеленими, але найвизначнішим трофеєм була голубка з Балі. Дочка Мері описувала її як чарівливу маленьку рожево-бежеву пташку з кораловими дзьобом і лапками. «Птаха жила в красивій плетеній клітці, радше схожій на прикрашену сітку для ловлі омарів. Із витонченою східною ввічливістю вона ґульґотала й кивала до того, хто їй подобався». Ця голубка була подарунком від молодика, який був із Клементиною тоді на човні. Це був арт-дилер Теренс Філіп.
Ми маємо певний натяк на почуття, які він пробудив у жінці, оскільки, коли пташка зрештою видихнула своє останнє ґуль-ґуль, Клементина особисто підготувала присвяту, яку розмістили на сонячному годиннику в трояндовому саду в Чартвеллі, що правив за могильну стелю.
ТУТ ЛЕЖИТЬ ГОЛУБКА З БАЛІ
Марно мріять про мандри
У даль від серйозних людей.
Та є десь там острів прегарний,
Про нього я марю щодень.
Клементина не була авторкою цих слів, вони запозичені (за припущенням письменниці-мандрівниці Фреї Старк) із праць літературного критика ХІХ століття Вільяма Пейтона Кера. Дехто вважає, що в цьому вірші прихований до болю очевидний натяк.
Черчилль — той серйозний чоловік, від якого вона помандрувала у даль, і вона визнає, що помилялася. Проте голубка — птаха Венери, що символізує кохання, — спогад про інше життя, яке майже було в неї на тропічному острові за півсвіту звідси. Голубку поховали так церемонійно не тільки тому, що вона була втішною і маленькою, а й тому, що нагадувала про часи, коли жінка й собі голубилась і вуркотала. Це символ її підйому в безхмарне небо — першого, останнього, єдиного польоту.
Та чи було це так? Чи справді було щось між нею і тим арт-дилером? Що ж, припускаю, це можливо — утім, відзначали, що Теренс Філіп мав гомосексуальний ухил. Відомо, що протягом наступних двох років він кілька разів бував у Чартвеллі, однак, хоч би що там між ними існувало, воно померло так само, як і голубка, а сам Філіп у часи війни скінчив свій вік, працюючи на торговця творами мистецтва Вільденштейна з Нью-Йорка.
Можливо, між Клеммі й цим улесливим чолов’ягою було щось більше, ніж простий флірт, а може, й ні. Та стосовно всієї цієї справи з голубкою з Балі є дві точки зору.
Перша полягає в тому, що про пташку і те, що вона означала, Черчилль знав і все розумів, але прощав: як інакше він міг допустити зведення святині курортному роману у власному саду?
Друга ж твердить: хоч би що там Теренс Філіп зробив для Клеммі — хоч які почуття б у неї викликав, — це абсолютно ніяк не вплинуло на любовний зв’язок між нею та чоловіком. Просто на яхті дорогою додому Клементина пише: «О мій любий Вінстоне, повітряна пошта вмить донесе тобі лист, у якому я прошу тебе, подібно до Івана Хрестителя, підготувати мені путь, і розповідаю, як сильно тебе кохаю та палко бажаю бути огорненою твоїми обіймами». Невже це звучить як слова жінки, що поринула в шалену інтрижку з іншим чоловіком? Це, звичайно, можливо — проте, гадаю, малоймовірно в її випадку.
І ось що Черчилль їй відписав:
Я часто думаю про
