Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Та нічого не вийшло. Місіс Еверест довелося переїхати до Крауч-Енду, і Черчилль допомагав їй зі свого відносно вбогого заробітку. Вона продовжувала йому писати, а коли він був у Сандгерсті, надсилала підбадьорливі листи: «Намагайся частіше робити вправи на свіжому повітрі, і жодні ліки тобі не знадобляться… Поводься правильно, будь джентльменом, вихованим і глибоко порядним чоловіком, чесним, справедливим, люб’язним і загалом гарною людиною. Мій дорогий, як же я тебе люблю. Прошу, будь хорошим заради мене».

До 1895 року здоров’я місіс Еверест погіршало, а 2 липня, на службі, Вінстон отримав телеграму, де повідомлялося, що її стан «критичний». Навіть коли він прибув у Крауч-Енд, єдині її турботи були про нього, адже дорогою він змок і «куртку потрібно було зняти й ретельно просушити, аби жінка заспокоїлась».

Він підшукав їй лікаря та доглядальницю і поспішив назад в Олдершот на ранковий парад, та одразу ж по його закінченні повернувся до Північного Лондона. Місіс Еверест знепритомніла й о 2:15 ночі, з Черчиллем поруч, віддала Богові душу.

Саме Черчилль організував похорон із вінками та надгробним пам’ятником, і насправді саме він оплатив усе зі своїх мізерних ресурсів. А йому було лише двадцять.

Нелегко собі уявити, чим завдячує світ няні Вінстона Черчилля. Якщо хтось і навчив його бути хорошою, доброю, загалом правильною людиною, то це точно вона. Саме вона, гадаю, сприяла вихованню в ньому безмежної шляхетності та високоморальних принципів.

Якось, коли йому було сім, вони прогулювалися садами Бленгейму. «Ми помітили змію, що повзла в траві, — писав Вінстон батькові, — і я хотів був її вбити, але Еверест не дозволила мені». Моя шана вам, місіс Еверест!

Черчилль, мабуть, впав у розпач, коли вона померла, і думав, що більше ніколи собі не знайде жінки, як камінь непробивної, такої, на яку можна покластись. Якщо так, то він помилявся. Настав час розглянути його блискуче рішення одружитися з Клементиною та загалом одвічну загадку стосунків Вінстона Черчилля з жінками.

57 Сценічне ім’я Вільяма Фредеріка Коді, мисливця й шоумена, автора та героя популярних виступів на тему Дикого Заходу.

58 «Фортнум і Мейсон» — елітарний універмаг на Пікаділлі.

59 Форин-офіс — міністерство закордонних справ і справ країн Співдружності Націй Великої Британії.

60 У деяких британських школах День промови організовують наприкінці навчального року як особливу подію з відзначенням найкращих учнів та виступами запрошених гостей.

Розділ 9

Моя люба Клементино61

Отож спинімося на мить отут, біля храму Артеміди, і запозичмо у своєї розповіді шепелявий шепіт натураліста-оповідача з телевізійних передач. Ми завітали сюди в розпал серпня: у цей широкий просторий парк Бленгейму, знамените родинне гніздечко англійської аристократії. Ранкова пора. Накрапає легенький літній дощик. Перед невеличким витонченим йонічним портиком храму відбувається дійство: освячений століттями ритуал парування сягає апогею.

На дальшій лавочці сидять 33-річний Вінстон Черчилль, голова Ради торгівлі, та прекрасна жінка з великими темними очима, Клементина Гозьє. Зверніть увагу на те, як ретельно чоловік обрав місце: розкішний палац, щоб продемонструвати заможність і владу родини, власний спадок; чудовий краєвид на озеро, щоб навіяти романтичні почуття; шелесткі гравійні стежки зусібіч, аби пильнувати, чи ніхто, часом, не наближається до них.

Ось уже зараз, будь-якої миті, пролунає заповітне запитання. Цнотлива Клементина, звісно, усвідомлює всю багатозначність цього храму: Артеміда, незаймана богиня полювання, і вона сама, котру загнали сюди, немов здобич.

Підкрадімося й ми туди по мохові позаду будівлі та прислухаймось, може, почуємо, про що вони говорять. Тільки тихенько. Тс-с-с…

Схоже, Черчилль говорить… і продовжує говорити. А жінка сидить нерухомо, опустивши погляд. Насправді дивиться вона не на пожвавлене чоловіче обличчя, а на жучка на землі. Спостерігає, як він повільно повзе від однієї щілини в бруку до іншої, — і все гадає, чи Черчилль узагалі дійде врешті до суті. А він уже утримує її тут, у храмі, десь півгодини — і досі не зібрався з духом, аби витиснути з себе необхідні слова.

Будь-який біолог, вивчивши любовне життя Вінстона Черчилля, зможе дійти висновку, що навіть залицяння гігантської панди більш стрімке і бурхливе, ніж його. Вони познайомилися з Клементиною чотири роки тому, і тоді він не здобув її прихильності. Та бачилися вони і не так давно, і цього разу все минуло вже добре — у своїх листах він чітко дав зрозуміти, які плани має щодо неї. Він усе спланував, а планує він майже все у житті.

За п’ять днів до цього, 7 серпня 1908 року, він листом запросив її до Бленгейму, докинувши натяк, який неможливо було не вловити. «Я так бажаю показати тобі ці прекрасні місця, і в цих садах ми знайдемо чимало місцин, аби поспілкуватись і обговорити багато важливих речей». Наступного дня він пише ще один лист, пояснюючи, на який потяг сідати, і згадує «твої таємничі, дивовижні очі, загадку яких я так старанно намагаюся пізнати».

Далі, тактично не схвалюючи власний досвід, він застерігає Клементину щодо своїх труднощів із жінками: «у цьому дурний та незграбний і від народження досить схильний покладатись у всьому на себе й тримати все в собі». Таким чином, Вінстон визнає, що в результаті «прийшов до самотності»… НАТЯК! НАТЯК! Клементині чітко дали зрозуміти, що — згідно з усіма формальностями й нормами едвардіанської Англії, за яких дошлюбний секс для порядних дівчат був поза законом, — їй збираються зробити пропозицію.

І ось вона у Бленгеймі вже три дні, і нічого не сталося. Ні стрімких рухів, ні несподіваних атак… Черчилль навіть не кашлянув, коли вони сиділи поруч на канапі, а лиш раптово закинув руку на її милі плечі. Бідолашна, відчуваємо ми: мабуть, вона замислюється, чи часом не провалила якогось мовчазного випробування. І от настав день, коли їй треба від’їжджати, а Черчилль іще навіть не піднявся з ліжка. Насправді (хоча вона цього не знає), кузенові герцогу Мальборо довелось особисто піднятись до Черчилля в кімнату, аби розштурхати і твердо заявити: якщо той має намір освідчитися, то варто б уже рухатися.

Об одинадцятій Вінстон нарешті знайшов Клементину, і вони прогулювались англійським парком з акуратно підстриженими кущами й оголеними грецькими скульптурами. Повернули ліворуч і помандрували повз пристань для човнів, де мелодійно дзюрчала вода. Вони блукали тінистими закапелками й зарослими закутками, які ніби навмисне було спроектовано для заохочення чоловіків