На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас

Незважаючи на невдачі галичан, Армія УНР продовжувала наступ на південному напрямку. 17 жовтня запорожці здобули станцію Кодима. Війська генерала А. Розеншильда-Пауліна відступали, не чинячи значного опору. Я. Слащов мав усі підстави вважати ситуацію небезпечною. «Становище Уманської групи стало майже безнадійним: лише повільність дій петлюрівців, що йшли невпевнено і з побоюванням, усе ще не вірячи у свій успіх, рятувала її поки що, — згадував потім Я. Слащов. — Про загальний відступ групи не було чого й думати, — вирвати обійдені війська з бою, не втративши більшу їх частину, було неможливим. До того ж, поки війська біля Гайсина ще не знали про наближення ворога до Христинівки, вони билися чудово, але, дізнавшись про це, могли впасти в паніку... Отже, уся обстановка складалася так, що треба було наступати на головному напрямку й будь-що перемогти».

У прорив між Армією УНР та УГА, що виник у районі Дашева — Гранева, Я. Слащов кинув частини 5-ї дивізії та козачу кінноту. Київська група отамана Ю. Тютюнника не витримала ворожого натиску, і вранці 16 жовтня 1-й зведений полк 5-ї білогвардійської дивізії захопив Гайсин. До кінця дня війська генерала Г. Васильченка заволоділи станцією Зятківці. Далі білогвардійці атакували бригаду УСС, змусивши січовиків після кровопролитних боїв відступити до Ладижина. Галицьке командування дезорієнтувала поява в запіллі групи А. Кравса ворожого 42-го Донського полку, що вранці 16 жовтня захопив Юрківці та Ситківці. За два дні боїв із галицькими частинами донці здобули 12 кулеметів і захопили 700 полонених, зокрема командира куреня й 15 старшин.

Скориставшись успіхами своїх військ, Я. Слащов направив у прорив на Брацлав козачу кінноту. Уранці 17 жовтня 42-й Донський полк відкинув підрозділи 14-ї галицької бригади з Брацлава й захопив місто. Тут до ворожого полону потрапив у повному складі український запасний полк разом зі своїм командиром, а також установи комендатури запілля Армії УНР. У районі Ладижина частини білогвардійської 4-ї дивізії атакували 12-ту Селянську дивізію та 1-шу бригаду УСС. Після запеклих боїв білогвардійці захопили станцію Губник.

З огляду на прорив фронту Штаб головного отамана 17 жовтня наказав Армії УНР «тимчасово відмовитися від наступу» й спрямувати всі сили на захист Жмеринки й Могилева-Подільського, відновивши на лівому фланзі своїх військ сполучення з Галицькою армією. 18 жовтня 4-та Сіра дивізія спробувала повернути Брацлав наступом із Тульчина. Але 42-й Донський полк обійшов сірожупанників і раптовим наскоком здобув Тульчин, де перебували штаб Волинської групи та різноманітні запасні відділи. До полону потрапило чимало українських вояків, зокрема й більша частина бійців Окремого куреня Власного резерву головного отамана. 19 жовтня біля села Гриненки донська кіннота завдяки обхідному маневру завдала нищівної поразки 4-й Сірій дивізії. Сірожупанники втратили в цьому бою всю свою артилерію; близько 500 українських вояків загинули, були поранені або ж потрапили до полону (серед останніх були два командири полків).

Не вдалося утримати позиції й Київській групі Армії УНР. Увесь день 18 жовтня в районі на схід від Тростянця точились із перемінним успіхом бої Київської групи з частинами 4-ї дивізії білих. Бригаду УСС у районі Ладижина також атакувала ворожа піхота. 19 жовтня 12-та Селянська дивізія, не витримавши натиску, розпочала відступ на Тростянець; слідом вирушила й 5-та Селянська дивізія. 1-ша бригада УСС під командуванням отамана О. Букшованого ще намагалася втримати Ладижин, але внаслідок ворожого обходу зазнала важких втрат і відступила на південний захід. Таким чином, білогвардійці заволоділи бузькими переправами.

Армії УНР загрожувала небезпека бути відрізаною від Галицької армії. Українське командування надавало першорядного значення операціям під Брацлавом, справедливо розцінюючи цей напрямок як головний у наступальних спробах білогвардійців роз’єднати українські армії. 18 жовтня начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків у директиві військам указував, що «має Галицька армія по змозі якнайскорше скупчити головні сили на своїм південнім крилі, наступити на вдершогося ворога в напрямі Брацлава, розбити його й після цього установити тривку связь із лівим крилом Наддніпрянської армії». Та НКГА повідомила, що зосередження сил 2-го Галицького корпусу затримується внаслідок транспортних труднощів. 19 жовтня М. Юнаків надіслав категоричні вказівки галицькому командуванню: «Приказую розпочати обов’язково наступ завтра рано, бо інакше заходить небезпека розбиття Наддніпрянської армії». Начальник Штабу головного отамана підкреслив: «Тільки негайний, переведений дуже енергійно і без всякої перерви наступ Галицької армії в напрямку на Немирів — Брацлав і далі на південний захід до міцного злучення з Наддніпрянською армією може виправити наше стратегічне становище».

Розраховуючи, що Галицька армія відтягне на північ значну частину ворожих сил, командувач Армії УНР В. Сальський збирався силами запорожців та київців повернути бузькі переправи. Група О. Удовиченка (3-тя й 9-та Залізнична дивізії) мала здобути Тульчин, а викликана з резерву 7-ма Запорізька дивізія отримала наказ вдарити на Брацлав.

Однак 20 жовтня невдачі спіткали українців на всіх напрямках бойових дій. Коли війська А. Кравса розпочали просування з району Іллінців на допомогу Армії УНР, наступ з Оратова на Іллінці розгорнув білогвардійський 136-й Таганрозький полк генерала Перського. З огляду на ворожу атаку А. Кравс одразу ж призупинив наступ своїх частин на південь. Водночас спроба військ О. Удовиченка здобути Тульчин скінчилася невдачею. Унаслідок наскоку кубанської кінноти був розгромлений 9-й Стрілецький полк: близько 150 старшин і вояків потрапили до полону, ще 200 загинули або ж дістали поранення.

6-та Запорізька дивізія була скута боями в районі Бершаді, поки білогвардійці не відтіснили Київську групу від Бугу. У районі Ладижина білі завдали важкої поразки виснаженій бригаді УСС. Загін А. Розеншильда-Пауліна здобув Кодиму, примусивши до відступу частини 8-ї Запорізької дивізії. Виникла небезпека прориву білих до Вапнярки, що загрожувало оточенням основним силам Армії УНР.

Удар групи полковника А. Вольфа на Брацлав — Тульчин міг примусити ворога відмовитися від наступу на Вапнярку. Напередодні 2-й Галицький корпус зосередився в районі Немирова. Увечері 20 жовтня командувач Армії УНР В. Сальський наказав групі О. Удовиченка продовжувати наступ на Тульчин, а 7-й Запорізькій дивізії — атакувати Брацлав, щоб допомогти своїми діями групі А. Вольфа. Запорожці та київці отримали завдання обороняти Вапнярку й шляхи на Могилів-Подільський.

Але спроби українських військ здобути Брацлав і Тульчин були безуспішними — 42-й Донський полк знову прорвався в запілля українських військ. Опинившись під загрозою удару в запілля, група О. Удовиченка була змушена відступити. У районі Ладижина — Тростянця піхота білих за підтримки 2-го Лабінського козачого полку після жорстоких боїв остаточно відкинула Київську групу Армії УНР від бузьких переправ. Лабінський полк рушив до Кирнасівки, а частини 4-ї дивізії