На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Для прикриття лівого флангу волинців командування Армії УНР відправило до району Бершаді 9-ту Залізничну дивізію. 3-тя Залізна дивізія зосереджувалася в районі Теплика. До району Китайгорода — Дашева — Монастирища перейшла 5-та Селянська дивізія, а 12-та Селянська дивізія зосередилась у районі Балабанівки — Оратова. Усі ці сили, а також бригаду УСС, що утримувала позиції безпосередньо на схід від Христинівки, було підпорядковано полковникові О. Удовиченку як командувачеві військ христинівського напрямку.
Коли сили білогвардійської 4-ї дивізії заволоділи 7 жовтня Бершаддю, виникла загроза ворожого прориву між частинами О. Удовиченка й Волинською групою. 5-та білогвардійська дивізія, збивши атакою частини бригади УСС, захопила Івангород та Краснопілку. Київська група Армії УНР, щоб не бути відрізаною від січовиків, розпочала відступ на лінію Мала Мочулка — Кіблич — Гранів. Тепер уже постала небезпека роз’єднання армій УНР та УГА. Війська О. Удовиченка відходили до району Кіблича — Гранева, прикриваючи напрямок на Гайсин — Вапнярку. Звідси Київська група разом із бригадою УСС мала відходити до району Гайсина — Шиманівки, а 3-тя дивізія — до Губника. Білогвардійці майже не переслідували українські війська, які відступали. 9 жовтня козача кіннота захопила Теплик. Загін генерала А. Розеншильда-Пауліна здобув станцію Попелюхи, завдавши важкої поразки частинам 9-ї Залізничної дивізії.
Воєнні невдачі українських військ наприкінці вересня — на початку жовтня 1919 р. значною мірою були зумовлені погіршенням їхнього матеріального становища. Вичерпувалися запаси зброї й амуніції, наявна ж система забезпечення була неефективною. На нараді міжвідомчої комісії з постачання армії хлібом і забезпечення інтендантських баз з’ясувалося, що «становище інтенданства по задоволенні армії хлібом дуже тяжке, в інтендантських базах нема ні одного фунта збіжжя в запасі». Оскільки війська майже не отримували потрібного майна та коштів, у частинах дедалі більше поширювалося самозабезпечення.
Брак військового спорядження спричинив поширення в армії епідемії тифу. Через цілковиту відсутність медикаментів та нестачу кваліфікованих працівників армійські медичні служби не могли боротися з епідемією. На початку жовтня близько 10 000 українських вояків уже стали жертвами тифу. Головне санітарне управління й санітарна служба Дієвої армії не спромоглися організувати систему військових шпиталів у прифронтовій смузі, тож хворих відправляли до тилового району, де для них також часто не було місця.
Боєздатність військ знижувалася також унаслідок дезертирства. Матеріальна незабезпеченість військ штовхала багатьох мобілізованих до самовільного залишення армії. Уже наприкінці вересня 1919 р. у військах УНР поширилася хвиля масового дезертирства; особливо потерпали від цього з’єднання Волинської групи. Міністерство внутрішніх справ УНР та його представники на місцях констатували своє цілковите безсилля в боротьбі з цим негативним явищем, оскільки жодної реальної сили в їхньому розпорядженні не було.
Незважаючи на початок війни з А. Денікіним, диктатор Є. Петрушевич продовжував блокувати спроби залучити Галицьку армію до повномасштабних операцій проти білогвардійців. Участь у бойових діях брали лише ті галицькі частини, які ще раніше були тимчасово введені до складу Армії УНР (бригада УСС, 11-та Стрийська бригада). Лише після втрати Монастирища командування Галицької армії наказало командирові 3-го корпусу УГА генералові А. Кравсу здійснити перегрупування своїх частин таким чином, щоб мати можливість зупинити наступ противника вздовж залізниці Христинівка — Калинівка, а за потреби й контратакувати. Начальна команда Галицької армії (НКГА) відмовлялася підпорядкувати 3-й Галицький корпус командуванню Армії УНР, поки головний отаман С. Петлюра безпосередньо не наказав зосередити війська А. Кравса в районі Оратова — Дашева — Балабанівки, щоб перешкодити ворожому наступу на Вінницю й узяти участь в операціях проти білих.
Уранці 12 жовтня війська УНР перейшли в загальний наступ. Ударна група складалася з 6-ї й 8-ї дивізій Запорізької групи (7-ма дивізія залишалась у резерві головного отамана). Спільними зусиллями 3-тя Залізна й 6-та Запорізька дивізії розбили білих у районі Тростянця. Гайдамацька кіннота 6-ї дивізії захопила 13 жовтня Яланець, а 3-тя Залізна дивізія здобула Війтівку, зламавши запеклий опір ворога. Частини Київської групи отамана Ю. Тютюнника також розгорнули наступ: 5-та Селянська дивізія просувалися до Гайворона, 12-та дивізія рухалась у напрямку на Теплик. Лише бригаді УСС отамана О. Букшованого на христинівському напрямку довелося відступити під натиском потужніших сил білогвардійської 5-ї дивізії.
14 жовтня 8-ма Запорізька дивізія разом із поріділими частинами 9-ї Залізничної дивізії контратакувала білих і до вечора захопила станцію Попелюхи. 3-тя Залізна дивізія здобула Бершадь, 6-та Запорізька дивізія зайняла Чечельник і Ольгопіль. Наступного дня 3-тя й 6-та дивізії розгорнули наступ на Кодиму. Генерал А. Розеншильд-Паулін був змушений віддати своїм частинам наказ про відступ.
Поразка лівого флангу військ Я. Слащова та відступ загону А. Розеншильда-Пауліна створювали надзвичайно сприятливі умови для подальшого успіху українських сил. Білогвардійські війська генерала Ангуладзе відступали до Гайворона. «Комбригові 13 дивізії довелося думати вже не про наступ на північ, а про порятунок своєї бригади», — згадував Я. Слащов. Українські війська дістали можливість цілковито оточити та знищити війська генерала Я. Слащова в районі Христинівки — Умані.
Але 3-й Галицький корпус не зміг належним чином підтримати дії Армії УНР. Частини 4-ї дивізії білих атакували 14-ту бригаду УГА біля села Слободище, а в районі Животова в бій вступив зведений полк Кавказької кінної дивізії зі складу білогвардійських військ Київської області. Уже 13 жовтня галичани не витримали натиску ворожої кінноти й розпочали відступ. Лише 5-та Сокальська бригада спробувала зустрічним ударом зупинити противника, але зазнала поразки. Вистачило незначного натиску, щоб А. Кравс почав відтягувати свої бригади на схід. 15 жовтня білогвардійська кіннота за підтримки піхотних частин 5-ї дивізії продовжила наступ і після важких боїв змусила галицькі частини відступити за лінію Іллінці — Дашів.
За наказом НКГА в бій мав бути введений 1-й Галицький корпус, а з усіх зосереджених у районі Погребища — Липовця військ створювалась армійська група генерала А. Кравса. 15 жовтня командир 2-го Галицького корпусу полковник А. Вольф отримав наказ перекинути свої війська з бердичівського району на позиції проти білогвардійців. Окрім того, Штаб головного отамана наказав перевести в резерв 10-ту дивізію Січових стрільців, що займала лінію Шепетівка — Полонне. С. Петлюра не втрачав
