Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів
Проблеми кваліфікації спільної злочинної діяльності декількох осіб завжди викликали і викликають значні труднощі на практиці і в теорії. Багато в чому це пояснюється складністю такого феномена, як спільна злочинна діяльність, різноманіттям форм її прояву. Однак не останню роль тут відіграє і нестабільність судової практики, протиріччя її в деяких випадках положенням теорії співучасті, а також невідповідність теоретичних положень потребам протидії злочинності. Усунення цих суб’єктивних причин, безумовно, сприяло б зменшенню труднощів при кваліфікації співучасті, а отже, й покладенням кримінальної відповідальності на співучасників злочину.
Якщо класифікація форм і видів співучасті має на меті показати типові особливості спільної діяльності осіб у вчиненні умисного злочину, то визначення видів співучасників — це встановлення індивідуальної ролі кожного з них при його підготовці і вчиненні.
Відповідно до ст. 27 КК України співучасниками злочину поряд з виконавцем визнаються організатор, підбурювач і пособник. Чинне законодавство, як і колишнє, класифікує співучасників за характером виконуваних ними дій.
Саме особливості діяльності кожного з винних у ході вчинення злочину дозволяють дати точну юридичну оцінку кожній фігурі у співучасті, а в подальшому правильно вирішити питання кримінальної відповідальності у ході провадження по конкретній кримінальній справі[166].
Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (ст. 68 КК України) при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями ст. ст 65–67 Кримінального кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями ст. ст 65–67 КК України, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. За характером участі в теорії кримінального права серед співучасників виокремлюють організаторів та інших учасників, головних і другорядних учасників, активних і рядових учасників злочину[167]. Судова практика виокремлює так само ініціатора злочину.
Визначаючи види співучасників й описуючи їх функції, законодавець зафіксував важливе для правозастосовчої практики положення про те, що ролі, які виконуються різними співучасниками, не можуть бути однаковими. При цьому в теорії пропонуються різні трактування головних і другорядних співучасників.
Суб’єктивна концепція обґрунтовує розмежування співучасників на розбіжність умислу й намірів: головним винуватцем слід вважати особу, яка переслідувала власні інтереси, а пособником — того, хто лише сприяв реалізації чужого умислу. Прихильники об’єктивної концепції головними винуватцями вважають тих, чиї дії є достатньою і безпосередньою причиною злочинного наслідку, що наступив.
Чинне законодавство про кримінальну відповідальність спеціально не виокремлює головних і другорядних співучасників. Однак вимогою ст. ст. 29 і 68 КК України є встановлення характеру участі особи у вчиненому злочині (тобто тієї ролі, що відігравав співучасник) при призначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті. В окремих випадках закон про кримінальну відповідальність вимагає від правозастосовних органів з’ясування ролі, яку відігравав винний: чи був він організатором, підбурювачем, чи активним учасником (наприклад, ст. ст. 255, 257 КК України).
Таким чином, розмежування співучасників на головних і другорядних має практичне значення, характер і ступінь участі в злочині є не тільки об’єктивним критерієм такого розмежування, але й важливою обставиною для кваліфікації й призначення справедливого покарання співучасникам. Згідно з ч. 2 ст. 28 КК виконавцем визнається особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Кримінальним кодексом.
Виконавець злочину — це співучасник, що цілком чи частково (при співвиконавстві) виконує об’єктивну сторону злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України. Причому про виконавство мова йде тільки в тому разі, якщо у вчиненні злочину беруть участь й інші учасники. Крім осіб, які цілком чи частково виконують об’єктивну сторону злочину, закон про кримінальну відповідальність визнає виконавцем злочину особу, яка заподіює злочинний наслідок шляхом використання як знаряддя злочину іншу людину (посереднє виконання). Посереднє виконання має місце у разі, якщо суб’єкт для вчинення об’єктивної сторони злочину використовує особу, яка не досягла віку, необхідного для кримінальної відповідальності, а також неосудну (ст. 19 КК України). У цьому випадку дорослий осудний суб’єкт буде відповідати як безпосередній виконавець, а в першому випадку — також за втягнення неповнолітнього у вчинення злочину (ст. 304 КК України). Пленум Верховного Суду України у п. 3 постанови від 27 лютого 2004 р. № 2 «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» зазначив, що судам треба мати на увазі, що відповідальність дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність встановлена не тільки ст. 304 Кримінального кодексу України, але й іншими статтями цього Кодексу (ч. 3 ст. 300, ч. 3 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, ст. ст. 323 і 324), які є щодо неї спеціальними нормами. У разі вчинення злочину, передбаченого спеціальною нормою, кваліфікувати дії винної особи ще й за ст. 304 КК не потрібно[168].
Посереднім виконання буде й тоді, коли склад відповідного злочину (наприклад, ст. 368 КК України) вимагає як виконавця спеціального суб’єкта, властивостями якого не володіє особа, що виконує його об’єктивну сторону, і які наявні в особи, яка схилила чи сприяла його вчиненню. Так, при вчиненні службових злочинів виконавцем може бути визнана лише особа, яка володіє відповідними службовими повноваженнями. Виконавцем військового злочину може
