Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Водночас для української сторони був дуже несприятливим вибір німецьких представників військової влади й дипломатії. Д. Дорошенко згадував, що «мов навмисне» німецьке представництво в Києві складалося «з таких людей, що до України ставились упереджено й у неї не вірили. Вести діло з членами центрального уряду в Берліні було в тисячу разів легше й приємніше, ніж з його представниками в Києві... Переносячи центр ваги наших зносин до Берліну, ми емансипувались би від впливів німецьких представників у Києві і дістали б більшу волю рухів»125. Після призначення барона Ф. Штейнгеля українським дипломатичним представником у Берліні та зі вступом його в офіційні стосунки з німецьким урядом ситуація значно поліпшилася.
У Берліні для українського представництва був придбаний будинок із повним меблюванням, на який гетьманський уряд асигнував 920 тис. крб.126 Після прибуття до місця призначення Ф. Штейнгель зав’язав безпосередні контакти з міністром закордонних справ та канцлером Німеччини і зумів «придбати собі в очах німецьких правлячих сфер авторитет і повагу»127. Важливо, що він став помітною фігурою не лише серед урядових та аристократичних кіл цієї країни, зокрема і серед впливових осіб при імператорському дворі, а й серед дипломатичного корпусу, акредитованого в Німеччині. Тісні дружні стосунки Ф. Штейнгель мав з іспанським та голландським послами в Берліні, що значною мірою сприяло налагодженню дипломатичних стосунків Української Держави з нейтральними країнами та відкривало перспективи для встановлення контактів з альянтами128.
Намагаючись формувати незалежну зовнішню політику України попри її тісний зв’язок з країнами Почвірного союзу, гетьманське МЗС основним своїм завданням, за словами Д. Дорошенка, бачило «визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців». Водночас ставилося за мету, використовуючи «поміч Німеччини (як найсильнішої з держав, що підписали Берестейський договір), доки це нам буде потрібно, старатись якомога швидше стати на власні ноги й тоді вийти з-під опіки Німеччини... і визволитися від присутності на українській території австро-угорських військ». Україна покладала свої надії на Німеччину, яка могла б протидіяти загрозам з боку радянської Росії і бажала використати її для швидкого замирення і закріплення українських кордонів129.
Одним із фатальних наслідків недовір’я Німеччини до України стало настійливе небажання німецького командування допустити організацію національної армії. Німці вважали, що формувати її передчасно й що цілісність і охорону Української Держави мусять забезпечувати союзні армії. Як наслідок, українські військові сили обмежувалися дивізією З. Натієва, дислокованою на Харківщині, дивізією сірожупанників під командуванням генерала Сокири-Яхонтова, яка прийшла в Україну в серпні 1918 р., і корпусом прикордонної охорони. Після поразок німецьких військ на Західному фронті Німеччина перестала перешкоджати формуванню української армії. Слід згадати, що після ратифікації 24 липня Німеччиною Берестейського договору українсько-німецькі зв’язки поліпшилися. Подальшому їх розвиткові сприяли візити до Берліна в серпні-вересні 1918 р. голови Ради Міністрів Української Держави Ф. Лизогуба і гетьмана П. Скоропадського. П’ятого вересня відбулася зустріч гетьмана з імператором Вільгельмом ІІ. Візити сприяли піднесенню міжнародного авторитету України та розв’язанню ключових питань внутрішньої і зовнішньої політики Української Держави.
На відміну від досить активних українсько-німецьких дипломатичних контактів, українсько-австро-угорські стосунки не одержали такого розвитку. Їх весь час гальмувала австро-угорська сторона. Д. Дорошенко називав ці відносини «шлюбом без любові»130. Виснажена війною, перед загрозою тотального голоду, імперія Габсбургів під тиском своїх союзників змушена була визнати Україну незалежною державою і взяти на себе зобов’язання розділити Галичину на Східну й Західну (українську й польську) та, приєднавши до першої Буковину, утвердити окремий коронний край. У відповідь Австро-Угорщина бажала одержувати продовольство для населення та сировину для своєї індустрії. Затримки постачання з боку України давали підстави віденському урядові порушувати питання про перегляд умов Берестейського договору.
Призначення послом у Відні В. Липинського — відомого політичного і громадського діяча, історика та публіциста, було свідченням великого значення, яке надавала Українська Держава політичним стосункам з Австро-Угорщиною. Це був ключовий дипломатичний напрям з огляду на те, що саме Австро-Угорщина мала в своєму складі українські й польські землі, що вимагало від України особливо сильної та активної дипломатії. Обізнаність В. Липинського з польською проблемою, його авторитет у впливових галицьких колах і серед українців державницької орієнтації свідчили про те, що він є найбільш вдалою кандидатурою на цю важливу дипломатичну посаду131.
Д. Дорошенко і В. Липинський тоді належали до різних політичних таборів. Перший був членом Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), другий — Української демократично-хліборобської партії (УДХП). І В. Липинський, і Д. Дорошенко в 1918 р. брали діяльну участь у цих політичних організаціях, однак праця в державному апараті Гетьманщини фактично поставила їх в опозицію до своїх партій, які вважали Українську Державу витвором реакційних і проросійських кіл. Д. Дорошенко був змушений вийти з УПСФ, яка заборонила своїм членам входити до кабінету Ф. Лизогуба. УДХП, до якої входив В. Липинський і був одним з її організаторів, на першому етапі підтримала гетьмана П. Скоропадського, однак через якийсь час увійшла до блоку антиурядових партій — Українського національно-державного союзу. І Д. Дорошенко, і В. Липинський доклали чимало зусиль, щоб залучити свої партії до участі в державотворчому процесі. Проте подолати вузький партійний корпоративізм своїх колег по партії їм не вдалося.
Офіційне призначення В. Липинського українським послом у Відні відбулося 21 червня 1918 р. постановою Ради Міністрів, і вже 1 липня посольство прибуло до Відня, де зупинилося в готелі «Брістоль»132. Через п’ять днів посол був прийнятий міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом С. Буріаном, якому В. Липинський вручив ввірчу грамоту133. Треба зазначити, що В. Липинський був уповноважений гетьманом провести обмін ратифікаційними грамотами від імені Української Держави з усіма країнами, які підписали Берестейський мирний договір. В. Липинський провів обмін ратифікаційними грамотами з уповноваженими Болгарії (15.07.1918), Німеччини (28.07.1918), з Туреччиною за його дорученням обмін провів радник посольства І. Токаржевський-Карашевич134. Лише Австро-Угорщина зволікала з ратифікацією договору, чинячи всілякі перешкоди послідовному втіленню його в життя.
Скориставшись із того, що інформація про таємний договір була розголошена в українських дипломатичних колах, Австро-Угорщина під тиском польських антиукраїнських сил анулювала цей договір. Четвертого липня 1918 р. граф Й. Форгач офіційно заявив про це гетьманові. В. Липинський — український посол в Австро-Угорщині — марно намагався вирішити цю справу у Відні, звернувшись до Міністерства закордонних справ Габсбурзької імперії. На його думку, варто було використати фактор дефіциту продуктів харчування і поставити в пряму залежність виконання Україною економічних зобов’язань від проблеми таємного договору щодо Галичини. В. Липинський був послідовним і принциповим у розв’язанні ключових питань зовнішньої політики Української Держави. Одним із таких складних питань була проблема Холмщини. Хоча за Берестейським договором її територія разом із частиною Підляшшя відійшла до України, Австро-Угорщина, війська якої окупували ці землі, відкрито дозволяла полякам їх полонізувати та нищити українське національне життя. Якщо напередодні анулювання Австро-Угорщиною таємною угодою про створення українського коронного краю В. Липинський вважав, що в разі необхідності Відню краще «поступитись де в чім в справі Холмщини, чим відступити від поділу Галичини», то під час конфлікту він наполягав на необхідності рішучих протестів. В. Липинський наголошував, що протест (крім дипломатичних нот та інших друкованих офіційних дипломатичних документів) мав полягати або «в відмові з нашого боку ратифікувати мир з Австрією, з огляду на одностороннє порушення цього миру з боку Австрії», або «коли Холмщина буде прилучена до Польщи насильно,
