Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів
Помітнішим стає соціальне розшарування населення. У похованнях в значній кількості з'являються золоті прикраси. Насипи курганів IV ст. до н. е. інколи сягають 10 і 13,5 м заввишки. Але й найбагатші поховання не можуть рівнятися багатством поховального інвентаря і монументальністю курганів з «царями» степових скіфів.
На численних селищах та городищах Лівобережжя життя не припиняється аж до третьої чверті IV ст. до н. ем коли починається занепад Скіфії. Окрім економічних та екологічних причин (див. гл. 3) можна також припустити посилення тиску з боку кочовиків, яке відчувалося насамперед на східному порубіжжі Скіфії. Саме в цей час спостерігається нестабільність у східній частині степового світу внаслідок протистояння скіфів і нових кочовиків зі сходу[258]. Суто скіфське поховання в катакомбі кінця IV ст. до н. е. відкрито навіть на території Більського городища[259].
Наприкінці IV — у ІІІ ст. до н. е. різко скорочується кількість населення в межиріччі Дніпра й Дону. Можливо, виходячи з повідомлень античних авторів, саме в IV ст. до н. е. відбуваються міграції деяких лісостепових племен на Кавказ, у пониззя Південного Бугу та Дунаю[260].
Суттєві зміни відбулися в басейні Сейму. У V ст. до н. е. племена юхнівської культури (фінно-угри, або балти) починають витискувати місцеве скіфоїдне населення і цілком захоплюють Посейм'я в IV ст. до н. е.[261]. Інколи на городищах простежуються сліди пожеж, певно, внаслідок військових сутичок. Очевидно, переміщення юхнівців в Лісостеп спричинилося послабленням Скіфії.
Терасовий Лісостеп. Цей рівнинний коридор Придніпровської низини, що простягався вздовж лівого берега Дніпра, принаймні до рубежів Полісся, був освоєний вихідцями з Правобережжя ще в передскіфські часи. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е., тут, як і в інших регіонах Лісостепу, виникли нові поселення та укріплені городища, що було пов'язано із загрозою з боку Степу. Кочові скіфи з'явилися тут десь наприкінці VII ст. до н. е. Саме до цього часу належать їхні поховання, в обряді та поховальному інвентарі яких простежуються зв'язки з Передкавказзям. Зокрема дуже цікава статуя скіфського воїна з кургану Роблена Могила біля с. Придніпровське — такі статуї трапляються лише в похованнях кочових скіфів[262].
Кочовиків приваблювали заплавні луки вздовж Дніпра, високоякісні пасовиська між Трубежем та Сулою, а також численні броди та переправи[263], поблизу яких виникали торжища й поселення. Головні переправи були, певно, у межиріччі Супою і Трубежу, напроти куща поселень і городищ канівської групи. Тут відкрито декілька поселень і могильників скіфського часу[264].
Становить інтерес знахідка біля с. Піщаного човна та «сервізу» із 15 античних бронзових посудин V ст. до н. е.[265], який, певно, затонув під час перевезення по р. Супой.
У V—IV ст. до н. е. кочові скіфи освоїли луки між Трубежем й Десною. Тут зосереджена значна кількість невеликих курганних могильників IV ст. до н. е. з похованнями суто степового типу[266]. Велика кількість зброї та імпортних виробів у могилах є свідченням того, що скіфські роди, які мешкали тут, належали до числа досить могутніх та войовничих. Зрідка трапляються супроводжуючі поховання підлеглих осіб, певно, з місцевого нескіфського населення. Очевидно, саме сусідство з великим масивом войовничих кочовиків примусило частину населення північної частини Київщини залишити давні місця проживання. Крім традиційних скотарства і воєнного промислу джерелом добробуту цієї групи кочовиків була, мабуть, торгівля — вони контролювали переправи й торговельні шляхи, що йшли зі Степу за межі Скіфії до лісових племен.
Населення Криму. Історія населення Кримського півострова, частина якого є продовженням причорноморського Степу, найтісніше пов'язана зі Скіфією. Початок скіфської епохи на території Криму, що збігся з освоєнням греками Північного Причорномор'я, відображений в античних письмових джерелах. Незважаючи на їхню уривчастість, а інколи й напівлегендарну природу, можна приблизно реконструювати розвиток подій. Кіммерійців, що володіли Кримом, вигнали скіфи, яких, в свою чергу, частково потіснили елліни [Herod., IV, II; Strabo., XI, II, 5]. Пам'ять про кіммерійців збереглася в грецьких назвах Керченської протоки — Кіммерійський Боспор, еллінського міста Кіммерік тощо. Але як окрема народність кіммерійці за скіфської доби в Криму вже не згадуються.
Античні письмові джерела згадують в Криму лише два варварські етноси: скіфів і таврів, хоча, згідно з археологічними джерелами, етнічний склад населення був досить складним[267]. За переказом, Пантикапей заснований на землях, які передав еллінам скіфський цар Агает [Steph. Byz. παντικαπαιον]. Про перебування скіфів у кримських степах свідчать рідкісні поховання в курганах VII — початку VI ст. до н. е. на трасах кочувань, що проходили через степи Центрального Криму, Керченський півострів і далі через протоку до Таманського півострова. Цими шляхами товари з перших античних поселень потрапляли у північніші регіони[268].
Місцеве населення Криму греки називали таврами — ймовірно, за назвою гірського масиву, що займав більшу частину Центрального та Південного Криму. Етнічні спільності таврів різнилися способом життя та особливостями культури[269]. Гірські таври поводилися досить незалежно від численніших і могутніших скіфів. Так, під час перської навали наприкінці VI ст. до н. е. таврські царі відмовилися від військового союзу зі скіфами [Herod., IV, 119]. Населення степових регіонів та передгір'їв здавна було змішаним (таври, давнє населення причорноморських степів, Кавказу та ін.)[270]. Серед них могли бути й нащадки кіммерійців. Це населення[271] з приходом кочових скіфів, у VII—VI ст. до н. е., перейшло до кочового або напівкочового способу життя і невдовзі змішалося з пришельцями. Частина кизил-кобинців близько середини VI ст. до н. е., можливо, переселяється із Центрального Криму до майже безлюдних земель Східного Криму. Тут вони оселилися головним чином у приморській смузі і протягом двох століть зберігали своєрідність культури, зокрема звичай здійснювати поховання у кам'яних ящиках на поверхні ґрунту. Ця група населення мала досить низький рівень розвитку виробничих сил та відзначалася екстенсивним способом ведення господарства. Головні заняття — напівкочове
