Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів

Зорганізувати спорудження та утримання в належному стані складної захисної системи (висота валів сягає 6—7 м від сучасної поверхні) була здатна лише міцна центральна влада.

Племена Правобережного Лісостепу в VII—VI ст. до н. е. серед північнопричорноморських «варварів» були найактивнішими торговельними партнерами Ольвії та Березані — головних осередків торгівлі цього періоду. Якщо раніше імпорт товарів здійснювався переважно у західні регіони (Побужжя та Подністров'я), то з другої половини VI ст. до н. е. ситуація змінюється. По-перше, обсяг античного імпорту значно збільшується; по-друге, він спрямовується переважно у Подніпров'я. Багато античного посуду знайдено на Трахтемирівському, Мотронинському, Пастирському городищах, а також в курганах басейнів Тясмину та Росі. Одне з лісостепових племен було, певно, не тільки торговельним, а й військовим партнером Ольвії. Можливо, знать цього племені була пов'язана з ольвіополітами шлюбними відносинами. В архаїчному (VI — початок V ст. до н. е.) ольвійському некрополі відкрито значну кількість жіночих поховань зі скіфськими речами культу (кам'яними блюдами, червоною фарбою, дзеркалами) і особливостями обряду. У верхів'ях Тясмину, на порубіжжі зі Степом, де через долину Південного Бугу до Ольвії пролягали торговельні шляхи, знаходилися чотири невеликі городища. Головним було городище біля с. Пастирське, яке існувало з VII по IV ст. до н. е. До цього осередку тяжіли курганні могильники напівосілого населення, серед яких багато поховань військової знаті (кургани поблизу сіл Журавка, Капітанівка, Турія тощо). На території східної Польщі у VI—IV ст. до н. е. також простежуються сліди торговельних і культурних контактів з племенами Лісостепової Скіфії, переважно Правобережної[197].

У V—IV ст. до н. е. на Правобережжі найбільш розвинутими політично та економічно, як і раніше, були території поблизу Дніпра, Росі та Тясмину, а також верхів'їв Інгулу та Інгульця. Тут знову зростає чисельність населення, сюди поступово переміщується степове кочове населення з півдня. Це супроводжувалося, певно, захопленням земель тубільців під пасовиська й призвело до руйнування традиційної системи ведення господарства, а тим самим і до підриву економічної основи кочового та напівкочового скотарства скіфів. Позначилося також і порушення старих торговельних зв'язків. Головний партнер — Ольвія — у IV ст. до н. е. втратила провідну роль у торгівлі з варварами. Тепер вона належала Боспору. Крім того, кочовики перейняли торгівлю з античними містами, що призвело до занепаду старих торговельних центрів у Лісостепу[198]. Частина торговельних функцій наприкінці V ст. до н. е. поступово переходить до торжища на Кам'янському городищі біля Дніпровських порогів[199].

Нові городища майже не споруджувалися, життя тривало лише на декількох старих. Всі вони невеликі (8—9 га і менше), розташовані або в південному порубіжжі Придніпровського Лісостепу (Пастирське, Шарпівське, Водяники), або на березі Дніпра в районі Канева (Григорівське, Велике та Мале Скіфські). На протилежному березі, за переправою, поблизу Переяслав-Хмельницького, в цей час також існував осередок кочових або напівкочових скіфів, сусідство з якими, певно, не було небезпечним. Політичним центром Придніпровського Правобережжя у IV ст. до н. е. стає, певно, регіон Пастирського городища на порубіжжі Лісостепу і Степу. Городища були водночас і ремісничими центрами — на них збереглися залишки залізообробного та бронзоливарного виробництва. Скоротилась і кількість неукріплених селищ, сліди життєдіяльності на них незначні. Можливо, значна частина населення вела напівкочовий спосіб життя і мешкала на сезонних стоянках. Стабільнішою була ситуація у Пороссі, тут життя на поселеннях не припинялося й у V ст. до н. е., на відміну від поселень басейну Тясмину. В цих віддалених від кочового степу місцях тривалий час зберігалися архаїчний устрій життя і старі культурні традиції. На північній Київщині, у межиріччі Прип'яті і Росі, ще в попередні часи склалася велика балто-слов’янська контактна смуга, де мешкали носії чорноліської культури й предки племен милоградської культури[200]. У V—IV ст. до н. е. присутність милоградців стає помітнішою, вони розселюються на території аж до р. Стугни. Сліди архаїчної культури скіфського типу (курганні поховання знатних вершників) зникають. Невеликі городища милоградців розташовані переважно у низинних місцевостях[201]. Кочовики IV ст. до н. е. на території милоградців, судячи з наявних даних, не зазіхали.

Поблизу центрів осілості та торгівлі виникають великі, в декілька десятків і навіть сотень насипів, курганні могильники. У деяких з них могли бути поховані також представники інших етносів, зокрема воїни й торговці.

Деякі кургани — біля с. Оситняжка (8 м) і Рижанівка (7,6 м) можна віднести до розряду «царських». Ранг таких царів був нижчим порівняно з верховними правителями степових кочовиків, де «царські» кургани інколи сягають 20 м заввишки. Знатні жінки були жрицями родових або сімейних культів, їх хоронили з великою пишністю, в золотому вбранні (Рижанівка), з людськими жертвами.

Незважаючи на деякий занепад власних торговельних центрів, у IV ст. до н. е. значення торгівлі як стимулятора соціально-економічного розвитку виявляється досить яскраво. Знать має змогу придбати престижні імпортні речі — посуд, начиння, прикраси, вина і т. ін. У похованнях майже не трапляється традиційний ліпний посуд — його замінили амфори, чорнолаковий та металевий посуд. Золоті прикраси, зброя, посуд в основному надходили з Боспору, меншою мірою — з Ольвії та Фракії. Кількість фракійського імпорту зростає з кінця IV ст. до н. е. у зв'язку з активізацією скіфо-фракійських відносин. Біля Холодного Яру в басейні Тясмину відкрито скіфський могильник з декількома фракійськими речами. В ньому, мабуть, були поховані кочовики, що брали участь у походах на Балкани[202].

Порушення традиційної системи ведення господарства в сполученні з надмірною експлуатацією з боку кочовиків були, мабуть, головними причинами занепаду Лісостепової Скіфії наприкінці IV ст. до н. е.

Лісостепове Побужжя. Історія цього регіону за скіфських часів залишається маловідомою. Скіфський вплив тут менш помітний, ніж у сусідньому Подністров'ї, принаймні до кінця V ст. до н. е. Змішання етносів тут було значним, а культурні та політичні орієнтації іншими, ніж у Подніпров'ї. Наявність у гідронімах поряд із слов'янськими мовних елементів східнобалканського походження свідчить про давні й тісні зв'язки між населенням цих регіонів[203]. Північними сусідами побузького — переважно праслов’янського — населення були давні балти, а південно-західними — північнофракійські племена, південними — ірано-фракійські. Якась частина населення, певно, належала до іллірійського[204] та венедського[205] етносів.

З початком скіфської епохи занепадають старі центри у верхів'ях Південного Бугу. Значно зменшується кількість поселень, а деякі з них з посиленням військової загрози перетворюються на укріплені городища поблизу Бугу. Найпридатнішими для життя, як і в попередні