На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Відсутність резервів змусила В. Тютюнника віддати наказ про передислокацію до проскурівського району Галицького загону І. Сіяка, який охороняв державні установи в Кам’янці-Подільському. Однак уряд УНР заборонив відправляти формування на фронт. У зв’язку з цим В. Тютюнник повідомляв 21 червня військовому міністрові Г. Сиротенку: «Становище в районі Проскурова дуже серйозне, тут рішається судьба всей України. Нам конче потрібні свіжі резерви, які ми можем використовувати для чудового маневра во фланг і тил ворогу, позаяк ворог, ведучи наступ на Чорний Острів, підставляє нам свій фланг і тил... Резерв нам потрібен негайно, позаяк на одно геройство славних запоріжців покладати надію неможливо».
Незважаючи на загрозливе становище в проскурівському районі, успішно розгортався наступ 6-ї Запорізької дивізії в напрямку Деражні. М. Капустянський свідчив про майстерні дії запорожців: «6-та Запорізька дивізія після триденних боїв розбиває большевиків, що наступали від ст. Деражня й були захопили в тилу її ст. Богданівці, й забирає в них кулемети й полонених. Бої з обох сторін відзначалися запеклістю. Командира полку й двох курінних большевицького Балтського полку вбито. Партизанський большевицький загін, що захопив був ст. Богданівці, майже знищено дощенту, а недобитки його подались на північ. Захоплено три гармати та інші трофеї». Лише загрозливе становище на лівому фланзі Армії УНР не дозволило скористатися успіхами 6-ї Запорізької дивізії.
Боєздатність військ знижувалася внаслідок нестачі набоїв і продовольства. Запис у журналі бойових дій Армії УНР свідчить про неналагодженість матеріального забезпечення частин: «Запоріжська група жалується на скрутне становище з постачання харчів. Від Штадієвої була надіслана телеграма головному начальнику постачання о необхідності налагодження постачання, в противному разі Штадієвої здіймає з себе відповідальність за евентуальні наслідки цього...» Є. Коновалець заявив на нараді командного складу Січових стрільців: «Моє глибоке переконання, що нас зліквідують, бо нам уже за тиждень не стане набоїв. Ми без амуніції й без умундировки. Наші хлопці сильно змучені».
Незважаючи на важкі умови ведення бойових дій, 7-ма Запорізька дивізія й Січові стрільці 22 червня завдали поразки ворожій ударній групі й змусили супротивника відступити. 25 червня 7-ма Запорізька дивізія вщент розбила червоний Таращанський полк біля Базалії. Згідно з донесенням командира таращанців, «1 і 2 батальйони, які займали м. Базалію і с. Нову Греблю, частково розбіглися, частково відмовилися вести бій». Серед трофеїв, які захопили українські вояки в ході боїв, був прапор 2-го Таращанського полку. Упродовж кількох днів радянські війська на цьому напрямку не могли оговтатися від розгрому.
Та водночас червоні завдали поразки 9-й Залізничній дивізії. 8-ма Запорізька дивізія не змогла своєчасно підтримати залізничників і відступила зі Старокостянтинова. Є. Коновалець був змушений залишити переправи через Случ, відтягнувши на південь правий фланг своїх військ. 24 червня 8-ма й 9-та дивізії перейшли в наступ, але спроба повернути переправи через Случ не мала успіху. Таким чином, щойно одну загрозу ворожого прориву було ліквідовано, з’явилася інша. Червоні могли захопити Проскурів ударом із півночі.
Командувач Запорізької групи В. Сальський вважав становище надзвичайно небезпечним і зважував можливість здачі Проскурова. Начальник штабу Армії УНР В. Тютюнник наказав відтягти 7-му Запорізьку дивізію в резерв до Чорного Острова. Ця директива з’явилася в розпал боїв на лівому крилі Армії УНР і наштовхнулася на палкий протест із боку В. Сальського й М. Капустянського, які пропонували спочатку завершити розгром Таращанської бригади червоних, а потім вдарити в запілля ворожої групи, яка загрожувала Проскурову. Суперечки командування переросли в конфлікт, коли державний інспектор Запорізької групи П. Дерещук у телеграмі на ім’я головного отамана назвав видану штабом армії директиву «безграмотною». Лише втручання С. Петлюри дозволило залагодити непорозуміння. 7-му Запорізьку дивізію було відведено до Чорного Острова. Поява в проскурівському районі запорожців змусила червоних тимчасово відмовитися від наступальних планів.
Боєздатність військ УНР після цих боїв досягла критичної межі. Виснажені тривалими боями частини потребували відпочинку. Особливо важких втрат зазнала група Січових стрільців. Наприкінці червня 1919 р. Є. Коновалець звернувся до штабу Дієвої армії з проханням відвести його війська в запілля. 26 червня командування вирішило задовольнити це прохання, замінивши січовиків на позиціях військами Волинської групи.
1 липня Січові стрільці розпочали передислокацію в запілля, але цей відхід здійснювали без належної координації з Волинською групою. Командувач волинців полковник В. Петрів затягував пересування своїх частин до визначеного району, а начальник 1-ї Північної дивізії генерал П. Єрошевич ще й своєчасно не зорієнтувався на місцевості. Унаслідок цього між січовиками й волинцями утворився розрив, у який кинули свої сили більшовики. З липня військам УНР довелося витримати новий натиск радянських частин на всьому фронті. 5 липня Є. Коновалець наказав Січовим стрільцям відступати на південь. Перехопивши стратегічну ініціативу, більшовики знову атакували Запорізьку групу.
Цього разу знекровлені важкими боями війська не змогли зупинити противника. 6 липня червоні захопили Проскурів. Основні сили Армії УНР відступили до Ярмолинців, а потім до Кам’янця-Подільського. «Стан наших частин, які оперували на проскурівському напрямку, був жахливий, — згадував М. Капустянський. — Відсутність набоїв, реакція й перевтома по важких, довготривалих боях, відворот від Проскурова... та активна ворожість із боку деяких шарів населення Проскурівського повіту до нашого війська, відбилися прикро на його настрої».
Проблиском надії для Армії УНР стали успіхи «Запорізької Січі», яка захопила 4 липня важливий залізничний вузол Жмеринку, а також переможний похід 3-ї дивізії вглиб Поділля. У ході майже безупинного наступу війська О. Удовиченка зайняли Дунаївці, Нову Ушицю, Муровані Курилівці, Могилів-Подільський. Однак після втрати Проскурова супротивник загрожував відрізати війська УНР від зв’язку з Галичиною і, притиснувши українські частини до Дністра, завдати їм остаточної поразки.
Становище Армії УНР здавалося безнадійним, коли несподівано в перебіг подій втрутилася Галицька армія. 8 липня 5-та Сокальська бригада перейшла Збруч у районі Волочиська й розгорнула воєнні дії в проскурівському районі. 10 липня бригада здобула Чорний Острів, посіявши справжню паніку серед червоних. Та поки радянське командування готувалося зустріти повномасштабний наступ Галицької армії, Сокальська бригада вже відступила на захід. Упродовж цієї кількаденної експедиції галичани зіштовхнулися з цілковитою ворожістю місцевого населення.
Поява 5-ї Сокальської бригади в проскурівському районі врятувала УНР від загибелі, оскільки галичанам удалося відтягти на себе частину ворожих сил. Червоні сповільнили темп просування на південь, побоюючись появи нових галицьких частин із заходу. Командування Армії УНР скористалося коротким перепочинком, аби привести частини до ладу. Уже 11 липня запорожці атакували Ярмолинці. У ході кількаденних боїв місто переходило з рук у руки, поки 16 липня запорожці
