На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Унаслідок поразок і відсутності підтримки з боку населення боєздатність Армії УНР невпинно знижувалася. Голова УСДРП І. Мазепа так описав розмову з А. Мельником про військові справи: «Далі от. Мельник казав, що наше становище на фронті просто трагічне. Большевики кинули проти нас на Волинському фронті свої найкращі частини місцевого формування. Наприклад, Таращанську дивізію, що складається переважно з українців. Це деморалізуюче впливає на наших вояків. Багато з них просто втікає з фронту. Фактично йде боротьба всередині самого українського народу. Воюють ліві українці проти тих, які по цей бік фронту... Козаки не хотять битися проти своїх братів-українців. Виходить так, начебто ми тут провадимо боротьбу не за українську справу, а за уряд Директорії, який втратив популярність у народних масах».
11 квітня новим наказним отаманом став генерал О. Осецький, який водночас залишився командувачем Хомської групи Армії УНР. Вважали, що О. Осецький на новій посаді не приймав самостійних рішень і виконував указівки С. Петлюри. Утім, на нараді представників військового командування УНР наказний отаман виступив за укладення перемир’я з більшовиками й продовження війни з Польщею. Однак після обміну думками було вирішено й далі продовжувати війну на два фронти.
12 квітня червоні захопили Житомир. Радянські війська вже розгорнули наступ на Шепетівку, коли 18 квітня у сформованому з українських селян 14-му Миргородському радянському полку спалахнуло антикомуністичне повстання. 16 командирів і близько 250 вояків полку перейшли на бік Січових стрільців. Повстання миргородців деморалізувало інші радянські частини, які діяли на шепетівському напрямку. Контратакувавши червоних, січовики дещо вповільнили ворожий наступ. Але в жорстоких і затяжних боях 1—3 травня радянським військам удалося завдати поразки Січовим стрільцям і захопити Шепетівку. «Корпус СС у боях за Бердичів і Шепетівку зазнав дуже великих втрат, був сильно перевтомлений і до активних акцій міг бути готовий тільки після відпочинку», — згадував начальник штабу Січового корпусу М. Безручко.
Через численні поразки знизилася й боєздатність військ Північної групи Армії УНР. 29 квітня командувач групи отаман В. Оскілко відмовився передати свою посаду іншому воєначальникові й спробував здійснити державний переворот. Заколот не вдався, і отаман був змушений разом зі своїми найближчими соратниками тікати до Польщі. Однак виступ В. Оскілка остаточно деморалізував війська Північної групи. І хоча низку воєначальників було одразу ж замінено на посадах, відновити боєздатність групи не вдалося. Залишки 17-ї, 18-ї та 19-ї дивізій відступали до Рівного. Галицький полк майже розбігся. У 3-му полку ледь удалося зупинити під загрозою розстрілу 150 дезертирів.
Фактично після заколоту отамана В. Оскілка й втрати Шепетівки фронт утримували лише Січові стрільці. У розмові з громадськими діячами С. Петлюра так виклав своє бачення стратегічних перспектив української армії: «Констатуючи невдачу боротьби з більшовиками на Волині, головний отаман покладав велику надію на передишку в Галичині і на то, що коли проб’ється Запорізький корпус із півдня, можливо буде переорганізувати й поповнити бойові кадри на сей час розпорошеної й стомленої армії».
Однак пересування Південної групи Армії УНР через Бессарабію несподівано призвело до дипломатичного демаршу з боку Польщі. Наприкінці квітня 1919 р. польський уряд надіслав Румунії протест проти передислокації військ УНР до Галичини, що була головною ареною українсько-польської війни. Після цього румунська влада під загрозою застосування сили відібрала в українців не лише ешелони зі зброєю та спорядженням, але й господарське та санітарне майно, запаси продовольства та коней. Усі спроби уряду УНР домогтися від Румунії бодай часткового повернення військового майна залишилися безуспішними. «Відход на територію України через Румунію знищив і останні, які тільки були обози, позаяк майже все було відібрано румунами...» — свідчив командир Запорізького корпусу І. Дубовий.
Наприкінці квітня 1919 р. частини південного угрупування Армії УНР почали прибувати до станції Заліщики в Галичині. Звідси війська похідним порядком переходили на більшовицький фронт. «Поволі почали прибувати частини Запорожського корпусу, — згадував В. Кедровський. — Люде мали вигляд страшенно стомлених, обідраних, але всі були бадьорі й горіли запалом скорше одержати зброю та стати знову до бою з більшовиками. Декому, але дуже небагатьом, пощастило привезти із собою зброю й навіть скоростріли в розібранім стані, які їм пощастило заховати від румунських грабіжників». Уже в перші дні травня основні сили Запорізького корпусу та рештки Східної й Південно-східної груп прибули в розпорядження українського командування.
Зосереджену в південно-західному регіоні Волині Армію УНР рятувало від остаточного розгрому лише те, що більшовики були змушені в цей час перекидати значні сили проти повстанців у Центральній і Південній Україні. Однак важким ударом для Армії УНР став неочікуваний наступ польських військ на Волині. У середині травня польські частини зайняли Луцьк, змусивши капітулювати війська Холмської групи Армії УНР. Величезна кількість військового майна, що перебувало на тилових складах, потрапила до рук поляків. А 19 травня сталася катастрофа під Рівним: частини 19-ї дивізії вчинили заколот і здалися більшовикам, видавши червоним свого командира разом із начальником його штабу. 24 травня радянські частини захопили Рівне.
Основні сили Армії УНР відступили на лінію Рівне — Дубно — Крем’янець — Острог. У районі Радзивілова розгорнувся повстанський рух проти Директорії; радянська розвідка нарахувала в цій місцевості близько 6000 червоних повстанців. Повсталі навіть тимчасово захопили Дубно. Уряд і штаб Дієвої армії УНР були змушені переїхати до Тернополя. На цей час у лавах українських військ залишилося близько 9000 багнетів і шабель. Оскільки зв’язок зі штабом Дієвої армії було втрачено, командувачем об’єднаними військами Січових стрільців, Холмської й Північної груп тимчасово став Є. Коновалець. Січовий корпус і Північна група відступали до Кременця, а Холмська група відходила на лінію річки Ікви.
Загальний відступ Армії УНР відбувався в умовах її реорганізації. Наприкінці травня 1919 р. більшість військових з’єднань було зведено в десять дивізій зі стрункою структурою. Окрім того, С. Петлюра вжив низку заходів, покликаних викоренити в Армії УНР прояви отаманщини й підвищити боєздатність. Для боротьби з отаманщиною була створена Державна інспектура, яка мала наглядати за дотриманням військової дисципліни в частинах й політичною благонадійністю командного складу. Головним державним інспектором став В. Кедровський. Щоправда, більшість державних інспекторів не були військовиками й належали до українських соціалістичних партій, через що між ними та польовими командирами нерідко спалахували конфлікти.
Згідно з планом командування, Армія
