Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар - Владислав Едуардович Теліпко

Нормативно-правові акти, які регламентують питання організації та реалізації судової влади в Україні, прийняті у відповідності й у розвиток конституційних положень. До них належать: закони України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про доступ до судових рішень», «Про Вищу раду юстиції».

Визначальне місце у законодавчому масиві цієї групи належить Закону України «Яро судоустрій і статус суддів», прийнятому 7 липня 2010 року. Цей закон визначає організаційні основи судової системи України, у тому числі види, склад і повноваження судів усіх рівнів; види судочинства; засади здійснення правосуддя; деякі питання статусу професійних суддів, народних засідателів та присяжних; систему, повноваження та організацію роботи кваліфікаційних комісій суддів; засади, завдання і повноваження органів суддівського самоврядування, а також питання організаційного забезпечення діяльності судів та інші питання судоустрою.

Закон України «Про Конституційний Суд України», прийнятий 16 жовтня 1996 р., визначає статус Конституційного Суду, принципи його діяльності, суб’єктів права на конституційне подання та конституційне звернення, статус і гарантії діяльності суддів Конституційного Суду, питання організації та діяльності Конституційного Суду, порядок конституційного провадження у справах.

Закон України «Про Вишу раду юстиції», прийнятий 15 січня 1998 р. (із наступними змінами), визначає статус Вищої ради юстиції як колегіального незалежного органу, відповідального за формування високопрофесійного суддівського корпусу, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність. Цей закон регламентує порядок утворення і організацію роботи Вищої ради юстиції, порядок вирішення питань, віднесених до її компетенції.

1. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

2. Особи, які привласнили функції суду, несуть відповідальність, установлену законом.

3. Народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

У статті відтворено положення ст. 124 Конституції України. Суд є єдиним органом держави, який здійснює від її імені правосуддя. Ніякий інший орган держави, крім суду, призначеного у відповідності із законом, не вправі взяти на себе функцію здійснення правосуддя і не вправі постановити іменем України вирок або інше судове рішення у кримінальній, цивільній, господарській, адміністративній справі, справі про адміністративне правопорушення. Функції суду не можуть бути делеговані іншому органу або посадовій особі.

Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддю здійснюють суди, що утворені відповідно до Конституції. Забороняється на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства у діючих судах (див.: Закон України «Про надзвичайний стан»).

Ніякий інший орган не має таких можливостей, як суд, для прийняття судового рішення. Суд здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення справи в судовому засіданні на підставі безпосереднього, всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин справи в умовах гласності та усності судового розгляду, змагальності і рівноправності сторін. У судовому розгляді реалізується у системі засад правосуддя, гарантуються права учасників процесу, безпосередньо досліджуються докази. Це забезпечує найбільші можливості саме для суду щодо встановлення обставин кожної справи.

Положення про те, що правосуддя здійснюється виключно судами, означає також, що судові рішення після набрання ними законної сили набувають обов’язкового характеру. Скасувати або змінити судове рішення вправі тільки вищестояща судова інстанція з додержанням суворих процесуальних правил і гарантій, які захищають права і охоронювані законом інтереси осіб, суспільства і держави.

Частина 3 цієї статті відтворює положення ст. 124 Конституції про безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Народні засідателі і присяжні під час участі у здійсненні правосуддю так само, як і професійні судді, незалежні і підкоряються тільки Конституції і закону. Про порядок залучення народних засідателів і присяжних до безпосередньої участі у здійсненні правосуддя, вимоги до них, їх права і обов’язки див. коментар до глави 3 розділу III цього Закону. Питання про те, в яких справах правосуддя здійснюється за участю народних засідателів і присяжних, деталізується у процесуальному законодавстві.

Принцип здійснення судової влади тільки судом, втілений у коментованій статті Закону, передбачає засади, що вказують на виключне місце суду, особливість виконуваної функції. Положення, закріплене в ч. 1 ст. 124 Конституції України та статтях Закону України «Про судоустрій і статус суддів», означає, що ніякий інший орган, крім суду, не вправі здійснювати судову владу. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу в зовнішньому прояві імітуватиме процедуру провадження правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її не виконав суд. Основний Закон України, гарантуючи справляння правосуддя лише судом, указує, що судочинство покладено на Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції. Створення особливих чи надзвичайних судів не допускається.

Вимога, щоб судова влада здійснювалася лише судом, має важливе значення. Акти судової влади, тобто рішення, ухвали, вироки, постанови не можуть бути скасовані або змінені жодним іншим органом, а лише вищим судом за наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають обов’язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Назвемо складові елементи цього принципу судової влади.

По-перше, жоден інший орган державної влади й управління не має права приймати на себе компетенцію судової влади. Цей принцип обумовлює виключну підсудність справ щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, суду й суддям (а у випадках, визначених законом, і представникам народу).

По-друге, постановлення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, що підкреслює виключність судових рішень. Держава довіряє лише суду право вирішення питань законності й доцільності використання примусових повноважень держави, зокрема: (а) в установленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції з цивільної справи; (б) визнавати особу винною у вчиненні злочину, призначити кримінальне покарання з кримінальної справи. Лише суд вправі прийняти рішення щодо застосування заходів, що обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина, або заходів медичного характеру тощо. Рішення суду з конкретної справи обов’язкові для виконання всіма державними