Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар - Владислав Едуардович Теліпко

Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість рішення. Повертаючи справу у нижчий суд для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.

Висновки і мотиви вищого суду, з яких скасовані рішення нижчого суду, є обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.

Рішення вищих судів при перегляді судових справ є основою формування єдності судової практики: на відміну від нижчого суду, що розглядав справу і рішення якого набуває чинності не відразу, рішення вищого суду, постановлені в апеляційному порядку, набувають чинності відразу після їх оголошення.

Важливу роль у побудові судової системи відіграє принцип доступності правосуддя. Закріплене в Конституції, міжнародних правових актах і процесуальному законодавстві право кожного на судовий захист само по собі є недостатнім, щоб вважати проблему судового захисту вирішеною.

Необхідно забезпечити усім зацікавленим особам реальну можливість здійснення цього права, тобто реальний доступ до правосуддя. На забезпечення доступу до правосуддя найбільший вплив здійснюють такі фактори:

— устрій судової системи;

— розподіл повноважень між судами цієї системи (визначення їх компетенції);

— процедури розгляду справ в судах;

— процедури оскарження судових рішень;

— виконання судових рішень.

Отже, наскільки оптимально відповідно до завдань правосуддя побудована судова система і визначена компетенція судів у цій системі, настільки і забезпечена реальна, а не декларативна доступність правосуддя у його судоустрійному аспекті.

В судовій системі України судами першої інстанції, де справа розглядається по суті, є всі місцеві суди, розташування яких (особливо загальних) забезпечує можливість кожній особі дістатися до судової установи з метою судового захисту своїх прав. До компетенції цих судів належить вирішення усіх цивільних, господарських, адміністративних і переважної більшості кримінальних справ. Перегляд рішень із зазначених категорій справ за апеляціями учасників процесу належить до компетенції апеляційних судів, що теж забезпечує реальну можливість дістатися до суду і бути присутнім при розгляді справи в апеляційному порядку.

Побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.

У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані у Конституції, ані в Законі «Про судоустрій і статус суддів» не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених з загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акту відповідного органу державної влади.

Таке значення вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

1. Судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

У коментованій статті Закону «Про судоустрій і статус суддів» втілюється принцип законності судової влади. Цей принцип виявляється у відповідності закону судових установ і судових процедур. Судові органи й судді діють на підставі закону, підкорюються лише Конституції та законам України. Носії судової влади (судді) не вправі відступати у своїй діяльності від вимог закону.

Нормативною підставою функціонування судової влади є Конституція України, Закони України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Конституційний Суд України», процесуальні кодекси та ін. У цих нормативних актах установлюються компетенція, порядок створення, структура й основні функції, а також матеріально- технічне й організаційне забезпечення судів. Деякі з них детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що ставляться до них, містять гарантії їх незалежності. Інші — кримінальні, цивільні, господарські, адміністративно-процесуальні кодекси — регулюють процедурні аспекти реалізації судової влади.

Конституція України є найвищим правовим актом, в якому визначено місце судової влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності судів.

У Конституції закріплені основні положення про судоустрій:

принципи побудови системи судів загальної юрисдикції;

місце і роль у державному механізмі Конституційного Суду України, Верховного Суду України і Вищих судів;

вимоги до кандидатів, порядок призначення і обрання на посаду професійних суддів і звільнення їх з посади;

засади здійснення правосуддя;

участь у здійсненні правосуддя народу — народних засідателів і присяжних;

гарантії незалежності і недоторканності суддів;

роль Вищої ради юстиції у формуванні корпусу професійних суддів.

Закон, що коментується, прийнятий відповідно до Конституції України, є правовим актом, в якому деталізуються її основні положення щодо судоустрою. В ньому визначено: систему судів загальної юрисдикції; види, склад кожної судової ланки, їх інстанційні повноваження; повноваження суддів; порядок призначення і повноваження тих з них, хто займає в судовій ланці адміністративні посади; основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів; засади та порядок здійснення суддівського самоврядування; організаційне забезпечення діяльності судів.