Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів

Сама Скіфія, за описом Геродота [Herod., IV, 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа[169].

На цьому великому просторі, у межах Степу і Лісостепу, жили численні племена і народи.

Найближчі землі до Ольвії — «торговельної гавані борисфенітів», яка знаходилася майже посередині південного краю скіфського квадрату, займали калліпіди чи то еллінські скіфи, за ними були землі алізонів, а ще далі на північ — скіфів-орачів, які «сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж». Ще далі мешкають неври. Так розповідав Геродот про народи на захід від Борисфену [Herod., IV. 17].

Золота підвіска у вигляді голівки богині Деметри із скифського кургану з Запорізької області. IV ст. до н. е.

Комплекс золотих скіфських речей з Братолюбівського кургану. IV ст. до н. е.

Рис. 14. Кам’яна статуя скіфа VI ст. до н. е. із с. Ольховник Донецької обл.

За Борисфеном [Herod., IV. 18—21, 102—117] спочатку розташована Гілея (тобто Полісся — вірогідно, заплавні ліси у гирлі Дніпра), а на північ від неї жили скіфи-землероби. Вище них по течії — велика пустеля, а за нею мешкають андрофаги — особливе, не скіфське, плем'я.

На схід від землеробів живуть скіфи-кочовики, а за рікою Герром (чи то сучасною Конкою, чи то Молочною) кочує найчисленніше скіфське плем'я — скіфи царські, які вважають усіх інших скіфів своїми рабами. На північ від них живуть меланхлени — вже не скіфське плем'я. І за рікою Танаїсом також вже не скіфська земля — тут мешкають савромати, а територію вище них Геродот «віддає» будинам, поряд з якими мешкали також і гелони.

Спроби розмістити усі ці племена на сучасній географічній карті робили чимало дослідників. Одну з них здійснив видатний знавець скіфської історії і культури М. І. Ростовцев. Згідно з його уявленням, Скіфія була могутньою державою, що розкинулася від Дунаю до Волги у широтному напрямку та від узбережжя Чорного моря на півдні до межі Лісостепу і Лісу на півночі. Уся ця територія, за М. І. Ростовцевим, була зайнята скіфами-іранцями, що прийшли з глибин Азії у VII ст. до н. е. Припускаючи наявність у деяких районах, зокрема на території Середнього Подніпров'я, залишків місцевого доскіфського населення, він, проте, вважав, що останнє перебувало у цілковитій залежності від скіфів і входило до складу скіфської держави[170].

Пізніше широкого визнання набули карти Скіфії, складені Б. М. Траковим[171], М. І. Артамоновим[172], О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською[173].

Розглядаючи ці історико-географічні реконструкції, ми одразу побачимо, що майже усю степову смугу України дослідники одностайно «віддають» власне скіфським кочовим племенам — скіфам-кочовикам і скіфам царським, а на приольвійських територіях, згідно з Геродотом, розміщують еллінізованих скіфів. Певні труднощі виникають лише у пошуках території скіфів-землеробів, бо на Нижньому Подніпров'ї за часів Геродота й дещо раніше археологія не фіксує численного осілого населення. Виникнення цієї розбіжності між даними письмового джерела та археологічними реаліями фахівець з іранської лінгвістики В. І. Абаєв пояснює невірним тлумаченням слова georgoi, яке Геродот вживає щодо цих скіфів — дослідник запропонував виводити його не з давньогрецької мови, де воно має значення «землероб», а з іранської, і вважати його огреченою скіфською племенною назвою gauvarga — «ті, що розводять худобу», тобто перекладати Геродота не як «скіфи-землероби», а як «скіфи-скотарі»[174].

Проте найбільш дискусійним є питання локалізації лісостепових племен. Це наслідок того, що фахівці стали по-різному сприймати сам термін «Скіфія» у його географічному аспекті. Поступово, завдяки накопиченню археологічного матеріалу і виділенню локальних варіантів скіфської культури з'ясовувалось, що висновок про іранську належність населення Скіфії вірний лише стосовно степових районів Північного Причорномор'я, які були заселені власне скіфами. На території ж Лісостепу за скіфської доби мешкали племена, які сприйняли скіфську культуру, проте походили головним чином від місцевого населення попереднього часу — носіїв чорноліської культури на Середньому Подніпров'ї, культури фракійського гальштату — у межиріччі Дністра та Дунаю тощо[175]. Унаслідок цього виникла дилема — чи вважати, що скіфська держава не була одноетнічною і до неї входили різні за походженням народи й зберегти, таким чином, Геродотове уявлення про північний кордон Скіфії, чи то визнавати тезу про одноетнічність Скіфії, але скоротити її уявні межі до розмірів північнопричорноморського Степу.

Саме другий погляд обрали М. І. Артамонов і Б. М. Граков, на їхніх картах геродотові племена були «посунуті» до півдня. Проти такої етногеографічної схеми послідовно виступали О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська, які вважали, що територія і степової, і лісостепової України входила до складу єдиної Скіфії із різнорідним населенням. У Лісостеповому Правобережжі вони розміщували скіфів-орачів, які походили від місцевих, вірогідніше, протослов'янських, племен, а на східному березі — іраномовне населення.

Визначення локальних варіантів скіфської культури тривало і в наступні роки, не припиняється воно й зараз. У зв'язку з цим можна згадати роботи В. А. Іллінської, В. Г. Петренко, Г. Т. Ковпаненко, Г. І. Смирнової, Л. І. Крушельницької. Матеріали цих та інших досліджень були використані у спеціальній монографії, присвяченій уважному вивченню етногеографії Геродотової Скіфії[176].

Автор проаналізував дані, наведені Геродотом, і порівняв їх зі свідченнями інших авторів — зокрема Птолемея і Страбона. Це дало змогу уточнити місцезнаходження деяких річок і районів, назви яких були наведені Геродотом. Географічні координати, отримані у такий спосіб, були зіставлені із локальними варіантами скіфської культури, що спричинилося до створення ще одного варіанту етногеографічної карти Скіфії. На ній ми бачимо, що стенові райони України традиційно «віддані» кочовим, власне скіфським, племенам. На більшій частині Лісостепового Лівобережжя Дніпра розміщені гелони, яких автор вважає іраномовними землеробськими племенами. Територія Лісостепового Правобережжя належала протослов'янському населенню. Таким чином, на погляд вченого, Скіфія була конфедерацією кочових та землеробських, різних за своїм походженням, племен, що населяли степові і лісостепові простори Північного Причорномор'я. Безумовно, ці висновки будуть і надалі коригуватись, головним чином завдяки точнішій локалізації окремих племен. Проте запропонована цілісна реконструкція етнічної карти за Геродотом, на нашу думку, відповідає дійсності.

З цього короткого екскурсу в історію дослідження проблеми етногеографії Скіфії стає зрозумілим, чому це питання є одним з найдискусійніших у скіфознавстві. Адже річ не лише у тім, щоб реконструювати описану Геродотом