Бог ніколи не моргає - Регіна Бретт
Я використовувала його девіз у готуванні до щотижневих радіопрограм на клівлендській хвилі Національного громадського радіо. Кожного разу змінюються гості і тема програми, але мікрофон залишається тим самим. Зазвичай, щойно я прокидалася зранку перед програмою, мене охоплювала тривога. Так було колись. А зараз за день до ефіру я добре готуюсь і видруковую всю необхідну інформацію — все, що вдається знайти про тему і гостей програми. Кладу ці аркуші перед собою, і навіть те, що вони лежать у мене перед очима, уже додає мені впевненості. Заледве чи я використовую хоча б половину з того, що підготувала. Та тільки переді мною з’являється мікрофон і ми виходимо в прямий ефір, тривога покидає мене і я почуваюсь у формі.
Коли моя подруга Шерон попрохала допомогти їй підготуватися до пологів, я дуже зраділа, але й вельми перелякалась. Я сама народила дитину, та ніколи не допомагала готуватися до пологів іншим. Кілька тижнів ми разом відвідували передпологові курси. Я все детально записувала. А потім виписала найважливіше на великих кольорових аркушах і посортувала їх відповідно до стадій пологів, щоб швиденько знайти все, що треба. Вони скидалися на кольорові картки, які використовують учителі в школі. Я також надрукувала план пологів, у якому зазначалося, як саме Шерон хоче народжувати: природні пологи, трохи тьмяне освітлення, ніяких знеболювальних препаратів і внутрішньовенних катетерів, приємна фонова музика. А ще я перелічила, яких відвідувачів можна приймати, яким має бути лосьйон (з ароматом троянди) і напій (з освіжаючим смаком). Загалом вийшло чотири сторінки.
Коли настав час народжувати, я взяла величезну валізу на колесах і спакувала все, що, як радив інструктор, може знадобитися під час пологів: CD-програвач із приємною музикою, маленький фонтан (щоб допомогти Шерон заспокоїтись), величезний м’яч (щоб сидіти на ньому під час переймів), підбадьорливі плакати, поживні батончики (для мене) і цукерки (для медсестер). А ще відеокамеру, секундомір і сигари. Я впевнилася, що в машині є дитяче сидіння, що бак повний, а пасажирське крісло застелене водонепроникною пелюшкою.
Отже, ми були готові до всього. О п’ятій ранку в Шерон відійшли води. І тут нас підхопила течія. Ми приїхали до лікарні, і її підготували до переймів та пологів. Декілька годин нічого не відбувалось. Я була до цього готова. Ми читали журнали і книжки, грали в карти і слухали музику. Але, оскільки нічого не відбувалося, лікарі вирішили стимулювати пологи. А таке в наші плани не входило. Шерон поставили внутрішньовенний катетер, і в неї почалися перейми. Я взяла кольорові аркуші й допомагала їй спробувати різноманітні пози та дихальні вправи, які мали зменшити дискомфорт і допомогти зосередитись. Коли біль став нестерпним і Шерон місця собі не знаходила від постійних переймів, я залишалася спокійною і незворушною, як скеля. Коли настав час тужитися, вона доклала стільки зусиль, що катетер із неї вилетів. Як і дитина.
Маленький Фіннеган був прекрасним. Його народження показало мені, що ми можемо впоратися з будь-чим. Та найважливіше те, що ми можемо допомогти в цьому іншим. Варто лише вірити у свої сили. А якщо ви ще й добре підготуєтесь, то вам буде набагато легше довіритися течії життя і пливти за нею хоч на край світу.
Урок 23. Будьте ексцентричними. Не треба чекати старості, щоб носити фіолетовий одяг
Літні люди і діти — вони вміють жити. Їхнє життя ніби книга, яку одні щойно почали читати, а інші вже дочитують, насолоджуючись останніми сторінками. Їм байдуже, що про них думають. Вони або ще надто малі і нічого в цьому не тямлять, або вже застарі, щоб цим перейматись. А от нам, поки ми дійшли ще тільки до середини книги, варто було б узяти з них приклад.
У 1980-х шаленої популярності набув віршик про те, наскільки треба бути сміливим, щоб носити фіолетовий одяг. Багато людей помилково називають його «Фіолетовий віршик», «Підстаркувата пані» або «Зістарюся і буду вдягати фіолетове». Свій вірш «Застереження» англійська поетеса Дженні Джозеф написала в 1961 році. Згодом він опинився на вітальних листівках, футболках і сумках.
Як і більшість із нас, поетеса теж утомилася від практичного взуття, що пасує до одягу, який нам не подобається; від одягу, у якому ми мало не зливаємося зі шпалерами на стінах; від правильної поведінки, настільки правильної, що заледве чи хтось узагалі звертає на нас увагу, тому що ми не перебігаємо вулицю на червоне світло, ні в якому разі не лаємось, не примушуємо нікого червоніти, сміятися чи співати. Їй набридло бути ідеальною. І мені теж.
Інколи хочеться просто повернутися до людей у переповненому ліфті і зацитувати їм Шекспірового «Гамлета» або проспівати пісеньку з мультика. А іноді так кортить прихопити з собою на засідання ради директорів маленьку дудочку казý[Казý — американський духовий інструмент, зазвичай у формі металевого або пластмасового циліндра, звуженого в кінці. Посередині вставлена металева пробка з паперовою мембраною. У казу ще й співають, при цьому мембрана змінює голос виконавця.] або відбити чечітку прямо посеред черги в поштовому відділенні. Тільки уявіть, наскільки яскравішим було б життя, якби більше людей прислухалися до влучного вислову «Живемо один раз» або хоча б одягались у фіолетове.
Щоразу, коли я бачу жіночку «відомого віку» у фіолетовому вбранні, я пригадую той віршик. Це ж так нудно — бути розсудливим, зразковим і ніколи не порушувати правил. Мені подобаються вітальні листівки на день народження з написом «Будеш дотримуватися правил — пропустиш усі розваги».
Вірш «Застереження» надихнув гурт жінок створити «Товариство червоних капелюшків». Жіночки за п’ятдесят зустрічаються, щоб веселитись і пустувати. Так звана «дезорганізація», як її величають самі жіночки, має декілька правил. По-перше, члени товариства повинні носити певну «форму»: червоний капелюшок (чим химерніший, тим краще) і фіолетовий одяг. Жінки, яким ще не виповнилося п’ятдесяти, мають носити рожеві капелюшки і бузкове вбрання, адже вони ще не заслужили права бути такими барвистими, як їхні старші товаришки.
Потайки я захоплююся цими жіночками, коли вони в понеділок ідуть вечеряти до ресторану, одягнені в червоні блузки з блискітками. Я також захоплююся чоловіками, які натягують величезні капелюхи, як у Кота в чоботях, і йдуть дивитися бейсбольний матч. Бо я зазвичай навіть не можу зважитися намалювати губи помадою. Коли я вперше все-таки насмілилася, одна з моїх співробітниць спитала, чи я часом не захворіла. Напевне, я вибрала занадто фіолетовий відтінок.
Найдивнішим учинком усього мого життя було те, що я взяла до університету контейнер для їжі з зображенням Чарлі Брауна, героя відомого коміксу. У мене навіть був маленький гарненький термос для соку з Люсі й Вудстоком з того самого коміксу.
До 19 років
